• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • Рядки, що з серця щедро линуть... /Поезія наших читачів/

/Files/images/knigi-50.gifПоетичне слово наших читачів

Євгенія Михайлівна Комар
Воїнам України
Боронителі України,
Чоловіки, онуки й сини,
Як нам хочеться спокою в світі,
Щоб ніколи не було війни.
Щоб живими усі повернулись,
І щоб мир на землі панував,
Щоб калина у лугах розцвіла
І в гаю соловейко співав.
І щоб музика в парках заграла,
І щоб вальс танцювали усі.
І щоб Гімн наш усі заспівали
З перемого наші бійці.
Ми за вас, перемогу, за славу
І за ваші хоробрі серця.
Можна вірші і пісні складати.
Вашій славі немає кінця.
Нескінченная слава героїв,
Що пішли в потойбіччя від нас.
Пошли, Боже, їм царство небесне,
Ми помолимось щиро за вас.

Євгенія Михайлівна Комар
Світанок в АТО
Сходить сонце за клубами диму,
І суцільно посипався «град».
А Герої у чистому полі
Все це бачать, вони вже не сплять.
Що ж робити, кінчається зброя,
Б’ють тривогу: скоріше везіть!
Але відповідь їм не приходить.
Підпускають поближче сусід.
Відбивались останнім, чим можна,
І остання граната була.
Вони влучили в самого танка.
І настала кругом тишина.
Подивились друг другу у вічі,
Обіймались і плач обгортав.
Та невже ми живими лишились?
Правда, друзі, нас Бог захищав.
По-пластунськи сповзли у окопи,
І тут зброю до них підвезли.
Захищали Донбас українці
І Луганськ захищали вони.
То ж не вийде у вас, росіяни,
Одібрати Луганськ і Донбас,
Так як Крим ви у нас відібрали.
Не було тоді зброї і не був нам наказ.

Євгенія Михайлівна Комар
Хоробрі серця

За хоробрі серця, люди, Богу моліться,
Хто залишив цей світ, до землі їм вклоніться.
Плачуть гори й ліси, плаче море і ріки,
Плачуть мами і вдови, і маленькії діти.
Україна вся плаче, синє небо хмурніє,
І підходить зима, і вже сонце не гріє.
Людям їсти нема і немає де спати,
Погоріло усе, розбомбили їм хати.
У підвалах живуть, з діточками малими.
Розривають Вкраїну на дві половини.
І живуть у руїнах старенькі бабусі,
Бо не можуть втікати до Нової Русі.
Молоді подалися до Львова, в Карпати,
Хто у Київ поїхав притулок шукати.
Хай нам скажуть обранці, що далі в нас буде?
Треба мабуть маєтки всі ваші продати,
Щоб тепер тим бездомним всім дати по хаті.
О, Боже милий, в слушний час
Прийди до нас ти, Отче наш,
І дай терпіння Україні,
Хай оживе Луганськ, Донбас,
Хай запанує мир у нас!

/Files/images/knigi-70.gifВасиль Леонідович Бирко
Це не Богом дано
Боюсь дивитися я новини
Бо знову там війну побачу
Там ходить смерть по Україні
І в котрий раз, я знов заплачу.
А плачу я, бо я безсилий
Війну прокляту ту здолати,
Там гинуть люди, діти гинуть,
І гірко плаче їхня мати.
Чому це сталося із нами
Ми й так не в розкошах жили,
Мінялися вожді роками,
Та все собі гребли, гребли
Терпіння лопнуло в народу
Вони ту владу геть змели
В людей з’явилася надія
Якби ми краще зажили
Надія зблиснула і згасла
І це так сталося тому
Що молодим нема де дітись
Одна дорога – на війну.
Та є ще праведна дорога,
Щоб нашу скруту відвернуть,
Надати молодим роботу , нехай заводи загудуть,
Щоб наша нива вся згоралась
І поле хлібом розцвіло
Щоб більше діточок з’явилось
Село і місто ожило
Вселіть ви віру людям в завтра,
Не страхом зброї і мечем.
А добрим прикладом тим власним,
Й до серця кожного ключем.
Надай нам господи терпіння
Дорогу вірну укажи.
Верни людей до праці й миру
Людей від смерті збережи
Щоб Україна в нас розцвіла
Людей на розум наведи
Не дай розпастись Україні
Її всеціло збережи.

Василь Леонідович Бирко
Моє село
Моє село, в якому я родився
На карті тільки крапочка одна,
Я в ньому ріс, в цій школі вчився
Прийшов в цей світ, якби пізнать життя сповна.
У цім селі багато поколінь зростало,
І тисячі разів приходила весна
В далекі ті часи його Попуднею назвали,
І версій по цій назві – не одна.
Одна з них, що попутні чумаки
У цих місцях колись на спочин стали
І місце це Попуднею назвали.
В історію села і іншу версію вписали
Що це село на честь козака Попуди назвали
Який колись із турками ще бився
І першим у цім місці поселився.
І стало це поселення як життєдайний організм
Між тисячі таких самих
На Україні сіл і міст.
Ти бачило, село тут козаків єднання,
І шляхти польської на цих землях панування,
І визвольного руху «Гайдамак»,
Де сотником був Гонта, наш земляк.
Не можна і часів радянських не згадати
То ж хочеться належним чином
Їм оцінку дати.
Було всього, і голод, і розруха
Ходила по селу з косою смерть-старуха,
Війна принесла незагоювані рани
Порушивши часів радянських плани.
В повоєнні роки оживало село наше славне,
Виростали добротні будинки нові
Школа, садік і клуб був гарненький,
Де дівчата співали пісні.
І у кожнім дворі тоді живність велася,
Були ферми хороші на колгоспнім дворі
На полях наших усе добре родило,
То ж збирали завжди урожаї міцні.
Скажи мені село, чому у ті важкі часи
Ти змогло вистояти, зміцніти
На ноги стати, людей здружити?
Чому ж тепер –
Коли вже людям краще стало жити
Тебе надумали «реформувати», згубити?
Вимирає село, вимирає,
Із двох тисяч зосталося сотні дворів.
На верхах в нас твердять,
Що селу це так треба
Інші кажуть, що Бог так велів.
Ви не вірте цьому, це не правда
Це не Богом дано
Не Господь так велів.
На продажу землі скасувать мораторій
Зверху хтось депутатам звелів.
Продадуть твою землю, село
Продадуть за безцінь,
Продадуть з патрохами
Українське останнє добро.
Пройде час й поросте бур’янами
Місце те, що колись називалось селом.
Згине славне село
Зникне назва на карті
Все піде в небуття.
Чи ж згадають потомки
Це село наше славне
Що у ньому колись
Вирувало життя???
Червень 2015 рік

Василь Леонідович Бирко
Лист другові
Холодні осінні тумани
Принесли нам сірі дощі,
І замість пісень солов’їних
Вночі завивають сичі.
І тим, хто зоставсь одиноким
Часами не спиться в ці дні,
І часто приходять ночами
Непрохані духи сумні.
– Чому, коли осінні йдуть дощі
Природа ніби плаче
І люди у великій тузі?
- Чому, коли нам важко
Ми залишаємся одні?
– Куди в цей час зникають наші друзі?
– Чому у світі так багато зла?
– Чому цьому не хоче хтось завадить?
– Чому так мало щирості й добра?
– Чому багато підлості і зради?...
Навряд чи зможе хтось відповісти…
Чому так складно все у цьому світі
Буваєм невдоволені і ми
Як літом припікає сонце у зеніті.
Навряд чи зможеш й ти відповісти
– Чому зимою завиває завірюха?
Тому я вдячний другові за те
Що він мене сьогодні гарно слухав.
Своєму другові в цей час
З повагою сказати мушу:
- Якщо образив я тебе – прости
Бо цим віршем відкрив я тобі душу.
Листопад 2015р.



/Files/images/93892.gifКлименко Валентина Іванівна

Є у нашій Україні козацьке село,
З роду – віку під Києвом садами цвіло.
Тече в річці села цього прозора вода
Гордість наших козаченьків – Мамаєва Слобода.
В Мамаєвій Слободі – природа від Бога
Цвіт латаття на воді й козацька дорога,
Гаї співучі солов’їні, де чиста хвиля б’є з Дніпра,
Це серце нашої країни – Мамаєва Слобода.
Такого божого послання немає ніде в світі:
Тут є Левуські курені і Запорізькі січі,
Тут козаки молоденькі спокій зберігають,
Ведуть коні воронії, шаблями махають.
Ми з вами зустрічались раз
На світлих козацьких дорогах
У білих світлицях і у шинках,
Де підкови на рідних порогах.
Хай буде у ваших стодолах хліб,
А бочки повні пива і вина,
Щоб ваші скроні молоді ще не білила сивина.
Марш козацький Дорошенка, й козацька забава,
Костянтине, козаченьки,
Хвала вам і слава!
Щира подяка за ці сади, за біленькі хати
Поможи нам, Боже милий,
Ще тут побувати.

Клименко Валентина Іванівна
Вітання з днем народження Валюші

Так судилося тобі твоя доля
Наче вітром весною принесена з поля
Життєва стежина житом обсіяна
Чи здійснилась твоя мрія тобою омріяна.

Я відповідь дам за тебе
Багато говорить не треба
Життя твоє як на долоні
Хто ж ти така на сьогодні.

Пройшли вже твої молоді літа
Но ти повір, ти дуже гарна й молода
Вже посивіли твої скроні
Ось хто ти є на сьогодні.

Ти була доня, ти є жінка
Стежка встелена барвінком
Ти і мама, і бабуся
Тобі радить не беруся.А скажу тобі на вухо
Ти ще й теща і свекруха
Вишивальниця і швачка
Танцюристка і співачка.

Все ти вмієш, все ти знаєш
Дітей, внуків научаєш.
Все ти в хаті сама робиш
Дітям, внукам своїм годиш.

Щоб зустріла ти сторіччя
В родинному крузі.
Нехай тебе привітають сусіди і друзі.

А діточки і внучатка
Хай тебе шанують
Ласку, радість і утіху
Кожний день дарують.

Зі святом цим ми всі тебе вітаємНизький уклін тобі до ніг
Здоров’я і многа літ бажаєм
Твої співачки колективу «Оберіг»

/Files/images/knigi-50.gifМарина Леонідівна Калінчук
Пам’яті Р.Бевзові
Запалимо сьогодні свічку...
І посумуємо цього дня
Закрились оченьки навічно,
Забрала душеньку війна.

Не стало щирої людини,
Не має більше на землі.
Осиротіли три дитини,
Не стало тата у сім’ї.

Став сивий батько сиротою,
Бо свого сина поховав
Очі окроплені сльозою,
Такого горя не чекав.

Навічно втратила дружина
Вірного друга для життя.
Забрала батька, чоловіка, сина
Війна, у вічне небуття...

На кладовищі свіжі квіти
І тиша душу розрива...
Дерева опустили віти,
Морозом вкрилася трава...

Хвилиною тиші пом’янемо
Від нашої землі бійця.
Ми пам’ятати завжди будемо
За Україну він віддав життя!

Марина Леонідівна Калінчук
* * *
Янгол з світлими очима
Із небес спустивсь під вечір
Стоїть в неньки за плечима,
Ніжно гладить її плечі.

Сидить мати за столом
Молода та трохи сива
А перед її чолом
В чорній рамці фото сина.

Очі плавали в сльозах,
В її серці страшна рана.
Сум і смуток на устах,
Болем її душа рвана.

Перед нею янгол білий
Опустився на коліна.
В материні очі милі
Зазирнула душа сина.

Не пізнає янгол неньки,
Смуток витер її вроду.
Очі вицвіли рідненькі,
Вилили солону воду.

І хотів він обійняти,
Пригорнуть і заспокоїть.
На прощання щось сказати,
Страшну рану ту загоїть.

Лиш погладив її руки
І в останнє глянув в очі.
Не могла стерпіти муки
Душа світла, парубоча.

І розпрямив білі крила
Полетів в блакить без спину...
Мати за столом сиділа
І тримала фото сина.
Лютий 2015р.

Марина Леонідівна Калінчук
Про матір
Рідніше матері немає,
Любов’ю серце її сяє
Душа теплом її рясна,
А сама ніжна. як весна.

Завжди усе допомагає,
Дрібні образи забуває,
А голос рідний і казковий
Співає на ніч колискову.

І погляд серце зігріває,
Любов’ю душу обгортає
І хлібом пахнуть руки в мами
Той запах чується роками.

І срібний цвіт впаде на коси
А сивина волосся зросить.
Але завжди слід пам’ятати
Що найрідніша в світі - мати.

І стане порожньо на серці,
Душа стражданням обіллється
І сонце гріти перестане,
Як раптом матері не стане.

Та після смерті ще не раз
Вона повернеться до нас
Насінням в полі проросте,
Весняним цвітом зацвіте.

Засяє з неба теплим сонцем,
Дощем постука у віконце
Зашелестить осіннім листям,
Калиновим буде намистям.

Веселкою з небес нависне,
Зорею в темнім небі блисне.
І піснею в душі засяде,
Промінчиком на землю впаде.

Буде волошкою у житі,
У серці вічно буде жити!
Залишиться вона в душі
Найкращим спомином в житті.

І доки ми будемо жити,
Із дня у день іти, радіти.
В житті вбачати всі дива
Доти й вона буде жива!
Лютий 2016р./Files/images/blestjashki-cvetov17.gif

Кiлькiсть переглядiв: 3

Коментарi