• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • Бібліотека на сторінках періодичних видань

2018

Коли живеш бібліотекою

Бібліотекар, як відомо, дуже давня професія. В різні часи та епохи це був і хранитель, і пропо­відник, і співбесідник, і психолог, і науковець, який серед тисячі книг, газет і журналів міг легко знайти те, що вкрай необхідно людині. На шляху до знань та людської муд­рості він завжди залишався справжнім помічником і порадни­ком. Саме про такого відданого своїй справі бібліотечного праців­ника - Юлію Матвіївну СТЕЦЮК - поведемо мову. Адже цій про­фесії Юлія Матвіївна, бібліотекар юнацького абонементу відділу об­слуговування Монастирищенської районної бібліотеки, віддала 37 років свого життя, всі свої сили, знання та любов.
Народилась вона в с. Китайгород на Вінничині. Після закінчення середньої школи вступила до Тульчинського культурно освіт­нього училища. З 1981 року пра­цювала в Іллінецькій районній бібліотеці Вінницької області.
В 1988 році Юлія Матвіївна переїхала до Монастирища, згодом закінчила Київський інститут культури. І вже тридцять років працює у відділі об­слуговування центральної районної бібліотеки. Багато сил, праці, розуму, таланту віддала Юлія бібліотечній справі. Кожен з працівників бібліотеки знає, що в найскрутнішу хвилину можна звернутись до цієї доброзичливої, щирої жінки за допомогою.
Енергійна, комунікабельна, весела, залюблена в життя і людей, наша Юля завжди зна­ходить спільну мову з відвідувачами, особливо молод­дю. А ще вона хороша дружина, любляча мама.
14 грудня Юлія Матвіївна Стецюк святкує свій ювілей. Колектив районної бібліо­теки бажає чудовій ювілярці міцного здоров'я, добра, ща­стя, радості, творчих здо­бутків, допитливих читачів, надійних друзів.
Ювілей - це не просто свято,
Це здобутки всіх років в житті,
Тож хай у Вас їх ще буде багато,
Щоб здійснилися задуми всі!
Людмила Пір’ян, завідуюча організаційно-методичним відділом, газета "Зоря" 14 грудня 2018 року

Монастирищенська центральна районна бібліотека поповнилась історичними книгами

До Дня пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 их років тематичними книгами було забезпечено центральну районну бібліотеку міста Монастирище. Таку ініціативу реалізував народний депутат України Антон Яценко.
«Вважаю, що кожен з нас повинен знати і вивчати історію свого народу. Тому намагаюсь робити все мож­ливе для її популяризації» -зазначив Антон Яценко. За дорученням парламентаря, передала книги на бібліотеку його помічник Леся Онищак. Крім того, такі ж книги отримали міська бібліотека Умані та центральна районна бібліотека Христинівки.
Антон Яценко запевнив, що буде й надалі працювати в цьому напрямку.
Газета "Наша Монастирищина" 29 листопада 2018 року, газета "Зоря" 7 грудня 2018 року.

У той рік заніміли зозулі

Палахкоче свіча поминальної нині молитви Достигали жита. І тремтіли дитячі коліна Косоокої смерті чорнів продірявлений плащ... Вимирало село — потопала в сльозах Україна, І розгублене небо ковтало задушений плач. Шаленів людомор — лютували нові яничари, І старенька бабуся міняла ікону на сніп...
У XX столітті українці пере­жили три голодомори: 1921-22, 1932 -33 і голод 1946-47 років. Наймасштабніший з них — Голо­домор 1932-1933 років. Цей злочин тоталітарного комуністич­ного режиму — одна з найтрагічніших сторінок історії людства. Великий голод був найбільшою катастрофою, яку Україна пере­жила як щодо кількості жертв, так і щодо людських страждань. Масштаби трагедії 1932-1933 років навіть сьогодні залиша­ються дискусійним питанням. Згідно з даними Інституту наці­ональної пам'яті Голодомор 1932-1933 років забрав 4,5 млн життів, з них 3,9 млн через над­мірну смертність. Один мільйон від цієї страшної цифри — діти у віці до 10 років, 0,6 млн — ненароджені, 60% — чоловіки, 40% — жінки.
Розпочалась трагедія з ди­кого для споконвічних хліборобів слова колективізація. Мало хто тоді поспішав стати колгосп­ником. Вслід за колективізацією розпочався голод. Разом із ним у селянську хату вишикувалися й інші слова-чужинці: експропрі­ація, агітація, контрактація, кон­фіскація, екзекузія, мобілізація, реквізиція, а за ними й ліквідація. І ліквідовували: вдень і вночі, на рідній землі голодом і холодом, і в таборах далекої Півночі, і не ближнього Сходу...
Голодомор наступав на п'яти українським селянам з початку 30-х років. Тоді хліборобам з діда-прадіда, які годували хлібом і салом не тільки Україну, а й усю царську, а тоді радянську імперію спустили абсолютно нереальні плани хлібозаготівель. Більшо­вики навіть придумали лозунг про виконання першої заповіді перед державою. З кремлівської трибу­ни так званий вождь народів Сталін дав жорстку настанову: першою заповіддю є виконання зернозаготівлі ... І не треба відволікати увагу на всілякі фонди і резерви... Селяни повстали . Відбувалися по Україні заколоти. Чекісти-енкаведисти потопили їх у морі крові. Ще й регулярне військо покликали на допомогу. Для заготівлі хліба створили бук­сирні бригади. Не всі односельці погоджувалися із шпикачками нишпорити в обійсті сусідів чи родичів. Влада зробила наступ­ний крок — буксирні бригади одного села працюють на тери­торії сусіднього. Бригади «бор­ців за хліб» вимітали червоною мітлою все до зернини — заби­рали не тільки хліб.
...Жінка якраз замісила тісто, щоб спекти хліб. Навколо неї бігало четверо її дітей і п'ята дівчинка -сусідка. Налякана жінка посадила дівчинку на мішок з борошном, думала, не займа­тимуть дитину. Де там! Забрали і борошно, і діжу з тістом. Не дочекалися діти святого хліба, купити ж його тоді було немож­ливо. Чоловіки покидали села і їхали в пошуках хліба насущного. Але всюди були порожні полиці, всюди голодні люди, всюди заго­роджувальні загони... Людей зсаджують із потягів, розвер­тали назад кінні повозки...
У той страшний, підлий і голо­дний 1933-й рік так званий брат­ній російський народ не тільки не простягнув руку порятунку на допомогу, а й навпаки, робив все, аби зруйнувати генофонд Укра­їни, збільшити масштаби гумані­тарної катастрофи. Інакше як пояснити той факт, коли українців повертали від російського і біло­руського кордонів, коли завер­тали хлібні валки із Західної України, коли не дозволяли завозити пшеницю з Канади, зіб­рану там українською діаспорою. Трагедію голоду, факти довгий час приховували , про це не писали в газетах. Протягом тривалого часу Голодомор замовчувався радян­ською владою і пекельною маши­ною комуністичної пропаганди. Натомість газети тих далеких років рясніли повідомленнями про зрізані 5 колосків на полі.
Але народ не мовчав. Після пасторського послання Андрія Шептицького «Україна в перед­смертних судоргах» політичні кола західноукраїнського сус­пільства спрямували зусилля на те, щоб проінформувати спіль­ноту Західної Європи про Голо­домор та організувати допомогу населенню УРСР. Для цього ство­рили Громадський комітет поря­тунку України. Комітетові допо­магав уряд Української Народної Республіки в екзилі, зокрема Олександр Шульгин представляв докази Голодомору в Парижі на конференції міжнародної органі­зації комбатантів, потім у Люксем­бурзі в серпні 1933 року. Мілена Рудницька ( 1892-1979) українка, депутатка польського сейму була неофіційним послом та одним із головних переговорників від Ко­мітету, їй вдалося зустрітися із головою Ради Ліги Націй Йоганном Людвігом Мовінкелем та переконати його підтримати позицію українців Мовінкель 4 рази вносив питання Голодомору на голосування, із 14 країн – учасниць лише три висловилися за допомогу українцям — Ірландія, Італія, Німеччина. Західна Європа тоді була зацікавлена у співпраці із Радянським Союзом проти гітлерівської Німеччини.
... 24 листопада о 16-тій годині відбудеться загальнонаціональ­на хвилина мовчання, під час якої українці запалять символічні свічки пам'яті біля Меморіалу жертв Голодомору і на підві­коннях своїх домівок. Акція «За­пали свічу» проходить в Україні з 2005 року. Започаткувати цю зворушливу традицію запропо­нував відомий історик і дослідник Голодомору Джеймс Мейс. Стра­шні тридцяті роки XX століття. Скільки горя та страждань при­несли вони нашому народу. Люди змушені були пройти через зну­щання з боку влади, зраду близь­ких, злиденність та постійний страх. Занадто багато випро­бувань випало на їхню долю.
Голодомор 1932-1933 років – невигойна рана в історії України, страшний злочин проти влас­ного народу. Раджу прочитати книги українських письменників, які втілили у своїх творах трагічну долю України: У.Самчука «Ма­рія», В.Барка «Жовтий князь», І.Білика «Яр», С.Талан «Розко­лоте небо». «Аби не було голоду» – кожну молитву закінчували цими словами очевидці голоду. А ще казали: «Війна — то таке страхіття, що не доведи Господи. Але голод... Не дай, Боже, нікому зазнати».
Ми завжди будемо пам'ятати замучених голодом українців — працьовитих господарів, здібних, талановитих, здорових духом і тілом, що вміли мислити і про­тестувати. Не підкорені голодом у 1933-му, непереможні сьогодні.
Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки, газета "Наша Монастирищина" 22 листопада 2018 року

Пам’ять вічно жива

«Україна в огні». Таким за висловом видатного письменника і кінорежисера Олександра Довженка став для нашого народу період 1939-1944 років. Офіційною датою визволення України вважають 28 жовтня 1944 року, а починалося все в грудні 1942-го. Потрібно було понад 680 діб жорстоких боїв проти німецьких, угорських, італійських та румунських армій, щоб вийти на довоєнні українські кордони.
Смерч війни двічі пройшовся на нашій землі — в сумний час відступу та в період переможної ходи визволення Саме на території України відбулися ключові битви за визволення Європи від нацизму. Чотири Українські фронти здійснили більш як десять масштабних насту­пальних операцій, що знекровили армії Вермахту і його союзників Підраховано, що в цих операціях брали участь до половини живої сили та бойової техніки всіх діючих радянських Збройних сил!
В грудні 1942 року під час Сталінградської битви армію Паулюса беруть у кільце. Радіус оточення великий, аби замкнути його радянські підрозділи пробиваються в східні райони України. 18 грудня вони звільняють перший наш населений пункт — село Півнівка Міловського району, що на Луганщині. Це зробили підрозділи 1-ї гвардійської армії. Скільки бійців полягло за Півнівку — невідомо. А от за сам райцентр через кілька днів загинуло 1066 солдатів та офіцерів. Мілове стало першим звільне­ним українським містом.
Якими запеклими були бої в лютому 1943 року за Харків, можна зрозуміти з історії маленького підрозділу . В березні 1943-го на залізничному переїзді станції Безпалівка лейтенант Петро Широків і його 25 бійців мали на озброєнні тільки кілька кулеметів, гранати і одну проти­танкову гармату. Хлопці п'ять днів вели безперервний бій, знищили 13 танків і бронемашин, шість бронетранспортерів, дві самохідні гармати, понад 100 піхо­тинців. Усі бійці стали Героями Радян­ського Союзу, 19 із них —посмертно. Лише після розгрому німців на Курській дузі у серпні 1943-го року Харків визво­лено остаточно.
А потім були кривава Донбаська опе­рація, що тривала майже півтора місяця, вихід радянської армії до Дніпра на фронті від Києва до Запоріжжя, звільнення Донецька та Дніпропетровщини Та най­більше крові 1943-го було пролито за Київ. Своє укріплення на правому березі Дніпра гітлерівці називали східним валом. Тепер ми вже знаємо, якими втратами долали цей вал. Жуков скомандував взяти Київ за будь-яку ціну. Генерал Ватутін виконав наказ: за офіційними даними у боях за Київ загинуло 417 тисяч бійців. Однак ці дані закреслюються такою ж офіційною статистикою: втрати тільки 1-го Українського фронту на Букринському плацдармі за вересень- листопад 1943-го становили майже 650 тисяч солдатів та офіцерів. А ще ж був Лютізький плацдарм бої в самій столиці...
Сучасні українські історики називають битву за Київ найганебнішою операцією Другої світової — з огляду на кількість жертв серед визволителів. Тоді не зверта­ли уваги на жертви. У протоколах воєн-ради 1-го Українського фронту зафіксо­вано слова Жукова : «Все хохли преда­тели». У цих протоколах фігурують дані також про майже 300 тисяч українців, яких мобілізували польові воєнкомати напередодні Київської операції. їх називали «чорносвитники», адже кидали в бій без обмундирування та зброї Одна рушниця на трьох- чотирьох сільських ненавчених дядьків та 18-річних хлопців, що пережили окупацію. Тож мусили кров'ю змивати свою «зраду». Вони навіть не складали військової присяги, їх не брали на «довольствие». «Чорносвитники» масово гинули під час наступів, адже йшли в першій лінії. А в спину їм цілились енкаведисти із «заградотрядов». Відомий російський письменник Віктор Астаф'єв , який брав участь у форсуванні Дніпра, згадував: « Двадцять п'ять тисяч воїнів входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п'ять. Через п'ять-шість днів усе це спливає. Уявляєте?» Кажуть, що на воєнраді генерал Рокосовський назвав це геноцидом, але Жуков і Ватутін знайшли спосіб «заспо­коїти» майбутнього маршала.
Офіційною датою визволення Києва вважають 6 листопада, проте остаточно нацистів було відкинуто від міста лише в грудні 1943-го року. Після визволення столиці України Лондонське радіо сповіс­тило: «Взяття Києва радянськими війська­ми є перемогою, що має величезне не тільки воєнне, а й моральне значення. Німеччина чує похоронні дзвони На неї насувається лавина».
Від Києва до західного кордону, зда­ється, рукою сягнути. А потрібен був ще цілий рік, аби визволити Правобережну Україну. І хоч в жовтні було проголошено, що всю територію України визволено від нацистів, насправді бойові дії на території Закарпаття тривали ще протягом місяця і остаточно Чоп було взято тільки 23 листопада. Багато дрібних населених пунктів ще кілька разів до кінця місяця переходили в руки німецьких та угорських частин.
У книзі « Україна у Великій війні 1939-1945» представлено матеріали про причини, перебіг і наслідки однієї з найбільших і найтрагічніших подій в історії українського народу XX століття — Другу світову війну.
За визволення України боролися українські партизани, в 1943-му році активізували свою діяльність підрозділи Української повстанської армії У довіч­ному боргу ми перед тими, кому пощасти­ло пройти через горнило битв і дожити до цього світлого дня. Все менше їх залишається в життєвому строю. Даються взнаки і опалена війною молодість, сирі окопи і бліндажі, і холод, хвороби і рани, роки. їхні груди вкриті медалями, на скронях — сивина. Але вони пам'ятають ті страшні часи, хоч їм і не хочеться про них згадувати.
Неможливо позбутися нав’язливої думки: а настане ж день, коли піде з життя останній з цих літніх людей з орденами. Піде у вічність, понесе з собою живі спогади. Що ж залишиться після них? А залишиться пам'ять, світла пам'ять про незабутніх героїв.
Схилімо голови перед світлою пам'ят­тю тих, хто віддав своє життя, вклонімося кожному з них Вшануймо всіх: ветеранів Другої світової війни, молодь, яка недавно одягла військову форму, тих, хто захищає нас на сході України. Побажаймо сьогод­нішнім захисникам сили, витривалості, терпіння, закінчення російсько-україн­ської війни. І обов'язково повертатися додому живими, здоровими і з перемо­гою.
Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки, газета "Наша Монастирищина" 25 жовтня 2018 року

Бібліотека - храм науки

Бібліотека— це не колекція книг, або приміщення, де зберігаються книги. Книгозбірня має дещо глибше значення. Це чарівне місце — особливий простір, з особливою енергетикою, настроєм, затишком. Ніщо не може замінити спілку­вання з книгою. Мало хто знає, але бібліотека - це місце, де людина може знайти себе, пізнати світ або навіть змінити свою долю. Переступивши поріг, відчуваєш запах історичної культури та таємниць, які приховують в собі стародавні книги А тиша— це той спокій, затишок, який не сплутаєш з будь-якою іншою тишею. Тиша бібліотеки - це" потаємний вимір, в якому хочеться бути до того часу, поки не прочитаєш усі книги Адже кожна нова книжка - це знайомство з цікавими героями, що можуть поділитися своїми вчинками, допомогти або порадити Це задоволення покрите чимось незви­чайним, проте вічним.
30 вересня - Всеукраїнський День бібліотек. Цього року бібліотеки Монастирищини святкують 115-ту річницю засну­вання першої бібліотеки в місті.
В 1923 році утворено Монастирищенський район і відкрито районну бібліотеку Під час Другої світової війни фонд бібліотеки був знищений. Відрод­жувалась Монастирищенська районна бібліотека зусиллями жителів міста. Знаходилась бібліотека тоді в завод­ському клубі.
У вересні 1978 року бібліотека пе­рейшла в новозбудоване приміщення.
На урочисте відкриття приїхала мати першого космонавта Юрія Гагаріна Ганна Тимофіївна. З того часу промайнуло вже 40 років.
Напередодні Всеукраїнського дня бібліотек та 115-ї річниці відкриття першої бібліотеки в місті районна бібліотека для дорослих та районна бібліотека для дітей проводять тиждень відкритих дверей, святкові заходи. Справжніми помічниками та порад­никами на шляху до вершин знань і мудрості народу є бібліотекарі – вірні збирачі духовних скарбів, провідники у світ нового і непізнаного.
Бажаю вам, шановні бібліотекарі, ветерани праці творчої наснаги, міцного здоров'я, натхнення, радості, щастя, добра і нових успіхів у вашій благородній просвітницькій справі.Валентина Григораш, директор Монастирищенської централізованої бібліотечної системи, газета "Наша Монастирищина" 27 вересня 2018 року

Високий світоч віри

16 липня - 110 років від дня народ­ження Василя Барки (1908-2003)
Василь Барка (справжнє прізвище Оче­рет) - поет, прозаїк, драматург, пе­рекладач, літературознавець. Переповісти життя, а головне - страждання цього письменника неможливо. Народився він 16 липня 1908 року в козацько-хлібо­робській родині у селі Солонці Лубенсь­кого повіту на Полтавщині. Спочатку навчався в духовному училищі в Лубнах, де «вхопив» початки латини, російської граматики, арифметики Працював там два роки, повернувся до трудової школи під духовну опіку нині призабутого, а тоді авторитетного мовознавця Іллі Кириченка, який прихилив його до української поезії передусім завдяки огненно-пафос­ному слову средньовічного поета-монаха Костянина Пузини, а незабаром і Тараса Шевченка.
Після закінчення семирічки навчався на педагогічних курсах, які були пере­творені на педагогічний технікум. З 1927 року вчителює на Донбасі в селі Нижньому (славнозвісна завдяки Володимиру Сосюрі Третя Рота) Пашнянського району Артемівської округи. Та недовго. Молодий педагог вступає в конфлікт із місцевими партійцями і сільрадівцями. Назвав їх на батьківських зборах злодіями за те, що вони розкрадали, привласнювали все, що надходило до кооперативу для дітей, які часто хворіли, бігаючи до школи босими по снігу. Влада самовільно ув'язнила вчителя, оголосила божевільним, та, на щастя, молода жінка-психоневролог не підтвердила авантюрного діагнозу То­вариш порадив якнайшвидше спакувати валізу і тікати з України Виїхав на Кубань, жив в Краснодара вступив на перший курс українського відділення філологічного факультету Краснодарського педінституту. Закінчив, прийняли до аспірантури почав писати вірші. Великої надії на це не покладав, але чекав «Довго не було відповіді А раз заходжу в книжковий магазин і там лежить «Червоний шлях», найновіше число. Розгортаю, а там мої вірші. Тичина був тоді редактором відділу поезії в «Червоному шляху», - згадував Василь Барка Це був 1929 рік. Після цього Павло Тичина по­радив готувати збірку поезії. Поет уклав її і вислав. У 1930-му році у Харкові виходить збірка поезії «Шляхи». «Літературна га­зета» звинуватила його у виявах «класово-ворожого» світогляду, «буржуазному на­ціоналізмові», у спробах відновити ре­лігійний «пережиток капіталізму» Поета змушують прилюдно каятися на зборах РАППУ, до української секції якої він входив. Другу книжку віршів «Цехи» (1932) критика зустріла прихильно. Вступає на українське відділення, але через постій­ний тиск він змушений перевестись до відділу історії середньовічних західно­європейських літератур Московського педінституту.
Війна кардинально переорала його життєву долю, вирвала з обіймів рідної землі, вкинула на чужину. У перші дні війни потрапив до народного ополчення. Вою­вав, був поранений. У листівках, які скинув радянський літак, Василь Очерет прочи­тав , що всі, хто зостався живий при німцях після бою. оголошуються «ізменніками Родіни». Це обурило поета, тоді й, за його словами, стався « цілковитий розрив з режимом». 29 січня 1943 року письмен­ника вивезено до Німеччини. Саме тут, у Німеччині, з'явився псевдонім «Барка». Перебуваючи в таборі в Берліні, він пе­редав до празького журналу «Пробоєм» вірш «Земля», підписаний ім'ям Василь Барка.
Там, у Німеччині, де він мешкав до 1950 року, Василь Барка друкує ліричні збірки «Апостоли» (1946 рік), «Білий світ» (1947 рік). Але вповні талант письменника розкрився у США Перший час перебуваня у Нью-Йорку голод, скрута. Працював санітаром у шпиталі. З 1960-го року перебрався до українського поселення. Кілька років був редактором українського радіо «Свобода», працював на замовлен­ня видавництва.
Його американська спадщина велика і багатожанрова, його поезії, а особливо віршовані романи, нелегкі для читацького сприйняття Його поетична мова оригі­нальна, багата на повороти та ускладнені мовні конструкції.
Тема голоду в Україні 1932-1933 років - найболючіша оповідь Василя Барки Крім поетичних творів, цій темі він при­святив великі епічні полотна - романи «Жовтий князь», «Рай». Матеріалом для «Жовтого князя» послужили спогади очевидців і власні враження письмен­ника, який в 1933 році відвідав родину свого брата, а потім і сам пережив го­лодомор на Кубані. Літературознавці вважають твір романом, хоча його можна було б назвати сімейною хронікою Авторові вдалося на прикладі однієї родини передати трагедію цілого народу довести, що голод 1932-1933 років був «навмисно спричинений всією групою влади, що втвердила культ особи». Але пафос роману оптимістичний, адже «народ великий перед небом високо встав».
Письменник прожив довге, але тра­гічне життя. Помер у США в 2003 році.
Чистий, душевно просвітлений духов­ним перекликом з Григорієм Сковоро­дою. Щирий, сердечний і співчутливий Василь Барка відкрив нам шляхи бачення свого світу, який його спіймав, але не зу­мів удержати Творчість талановитого поета і письменника довгий час за­лишалась невідомою в нашій країні. Чи­тайте і відкривайте Василя Барку!
Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки, газета "Наша Монастирищина" 19 липня 2018 року

Це - голос наш. Це - пісня. Це - душа

«Є прадавні скарби, що намертво лежать у землі. І є живі скарби, що йдуть по землі, ідуть від покоління до покоління, огортаючи глибинним чаром людську душу. До таких національних скарбів належить і наша лірична пісня», — цими словами виразив свою любов до народної пісенної творчості Михайло Стельмах.
Ми поринаємо внутрішнім зором у глибину тися­чоліть, вслухаємось в прості й зворушливі слова — і нам відкри­ваються золоті покла­ди народної поезії, ми чуємо голоси її тво­рців. Імена одних збе­регла нам історія, імена інших стерлися з людської пам'яті, але пісенні перлини, зроджені їхніми сер­цями, не розвіялися на запилених шляхах історії.
Співцям дарована вічність. їхнє життя, перелите у пісні, стає легендою. Саме з ле­генди і прийшла до нас Маруся Чурай. У далекому 1625 році у родині козацького урядника Гордія Чурая у Полтаві народи­лась Маруся. За своє коротке життя дівчина склала без­ліч пісень, котрі і досі співає вся Україна. Серед них «Засвіт встали козаченьки». «Віють вітри, віють буйні», «Ішов милий горонькою», «Прилетіла зозуленька», «Ой не ходи, Грицю, тай на вечорниці», «Чого ж вода кала­мутна», «Сидить голуб на березі», «В кінці греблі шум­лять верби» та багато інших. Подробиці життя Марусі оповиті серпанком століть, та люди трепетно зберігають святу пам'ять про незвичайну і талановиту дівчину її трагічна та яскрава доля нікого не може залишити байдужим.
Марусин батько, Гордій Чурай, був людиною хороб­рою, чесною, палко любив свою батьківщину й ненавидів її ворогів Якось, посварившись із шляхтичем, убив його і мусив податися на Січ. Разом з гетьманом Павлюком ходив у бойові походи проти польської шляхти. У бою під Кумейками з гетьманом та іншими козаками потрапив до рук Потоцького. Полонених відвезли до Варшави й там стратили 1638 року.
Оплакуючи трагічну загибель улюбленого героя, народ склав про нього думу, у якій тепло, з любов'ю оспівує хороброго козака, і це підтверджує велику повагу полтавців до Марусиного батька.
Відома українська поетеса Ліна Костенко у віршо­ваному романі «Маруся Чурай» дала художню версію історії піснярки, відтворила багатий світ її душі. Після смерті Чурая його дружина Горпина зосталась удвох із дочкою. Маруся мала чарівну зовнішність, добре серце і прекрасний голос. Вона майстерно співала пісні, які складались з різних приводів, і часто навіть у звичайній розмові передавала свої думки віршами. Один із сучасників Марусі залишив нам спогад про неї: «Чорні очі її горіли, як вогонь в кришталевій лампаді, обличчя було біле, як віск, стан високий і прямий, як свічка, а голос... Ах, що то за голос був! Такого дзвінкого і солодкого співу нечувано навіть від київських бурсаків» Дівчина такої чарівної вроди, маючи від природи життєрадісну вдачу і вміючи складати пісні, які вона гарно співала, подобалась місцевим парубкам Серед них помітно вирізнявся син гетьмана Якова Остряниці Іван Іскра. Він був людиною мовчазної та похмурої вдачі, правдивий, шляхетний. Хлопець палко любив Марусю, хоч ніколи не відкривав своїх почуттів, бо знав, що її серце належить іншому. Цим іншим був молодий козак, син хорунжого Полтавського полку Грицько Бобренко Гриць був молочним братом Марусі. Високого зросту, кучерявий, з карими очима, він не міг не подобатись дівчатам. Проте Гриць був людиною слабкодухою, безхарактерною Перебував під вели­чезним впливом своєї матері , яка й чути не хотіла про одруження свого сина з Марусею. Вольова і користо­любна жінка прагнула, щоб взяти за дружину Грицеві небогу полковника Мартина Пушкаря, дочку осавула Федора Вишняка Галю. Маруся здогадувалася про лихі наміри Грицевої матері й свої душевні сум'яття виливала в чудові пісенні рядки, у яких недвозначно натякала на те, що покірний матері Гриць не засилав до неї сватів, тоді як Іван Іскра мріяв бачити її своєю дружиною.
Навесні 1648 року почалася Визвольна війна українського народу проти польської шляхти. Піднявся на боротьбу Полтавський полк, у якому були Іван Іскра та Гриць Бобренко Для Марусі розлука з коханим була тяжким ударом. Із глибини її серця виливається чудова мелодія. Це тужна пісня, кожен рядок якої сповнений суму й тривоги перед розставанням. Проникливо звучали перші рядки:
Засвіт встали козаченьки В похід з полу ночі.
Заплакала Марусенька Свої ясні очі.
Нині ця пісня співається в маршовому темпі. Один з її варіантів починається словами «За світ встали козаченьки...» Нарешті восени 1648 року знесилені польські війська відступили. Хмельницький оголосив перемир'я. Маруся нетерпляче чекала Гриця, а той усе не повертався . Натомість до неї доходить звістка про його заручини з Галею Вишняківною Та вона все ще не вірить у жорстоку зраду. З народних оповідей дізнаємось, що нещасна дівчина не знайшла в собі сили забути зрадливого коханого. У відчаї вона кинулась з греблі у Ворсклу. Та, як розповідає переказ, її врятував Іван Іскра, який випадково нагодився. Він витягнув із води непритомну Марусю, приніс її додому і потім довгий час доглядав дівчину разом із старою Горпиною Чураївною.
Якось восени Марусина приятелька дочка полтав­ського старшини Мелася Барабаш влаштувала вечор­ниці. Пішла туди і Маруся трохи розважитись Там вони й зустрілися з Грицем. Ревнощі, ображене жіноче самолюбство, згадки про нещасливе кохання, породило страшний план помсти. Вона зуміла полонити Грицька.
У талановитому творі Ліни Костенко знаходимо художню версію трагічних перипетій того вечора Спові­даючись сонцю, Маруся зізнається: «Я не труїла Те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє». Марусю посадили до острогу. Незабаром відбувся суд, який засудив дівчину до смертної кари. У день страти вдосвіта на центральний майдан Полтави зібрався народ. Писар почав читати вирок. А тим часом шляхами України до Полтави летів Іван Іскра. Через натовп прорвався на змиленому коні вершник. Ім'ям Богдана Хмельницького він припинив читання вироку і вручив писареві гетьманський наказ. На жаль, копії його в Богдановій канцелярії не залишилося Але творча уява поетеси Ліни Костенко відтворила для нас цей документ. Марусю звільнили з-під варти. Пісня «Ой не ходи, Грицю,» була очевидно для неї останнім її твором
Народжена для любові, вона не знала її радощів і всі свої надії й почуття , весь жар свого палкого серця вилила в неперевершені пісні, що ввійшли до скарбниці, культури, вражають глибиною і щирістю. Уже більше ніж три століття пісні Марусі Чурай є окрасою нашого мелосу, а попереду в них — вічність. Адже любов, талант, щире почуття завжди хвилюватимуть людську душу.
Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки, газета "Наша Монастирищина" 21 червня 2018 року

1917 - 1921. Україна. Бій за незалежність

Згадаймо історичні події. У березні 1917 року у Наддні­прянській Україні розпочалася національна революція Було обрано Центральну Раду, пер­шого Президента Михайла Гру-шевського, проголошено ство­рення Української Народної Республіки (УНР), а 4-тим Універ­салом від 22 січня 1918 р. було проголошено незалежність Ук­раїни.
Згідно Указу Президента Ук­раїни П.Порошенка 2017-2021 роки проголошено 100-ліття Української Революції.
З проголошенням Україн­ської Народної Республіки роз­почалася активна розробка си­мволіки. 25 лютого 1918 р. Центральна Рада ухвалила як герб УНР тризуб, було введено україн­ські гроші, поштові марки.
Днями в районній бібліотеці відбулась зустріч з Олександ­ром КАНІВЦЕМ уродженцем селища Цибулева, котрий нині проживає в Києві Учасникам зустрічі була представлена експозиція «Марки України 1917-1923 рр». Бібліограф районної бібліотеки Г.М.Тимошенко про­вела огляд книжкової виставки «100 років боротьби Україна Бій за незалежність». Олександр Канівець, відомий філателіст, продемонстрував колекцію пош­тових марок «Марки України 1918-1923 років» Незважаючи на те, що Українська революція в 1921 році зазнала поразки, на колекції були представлені марки України, надруковані в 1921-1923 роках. Олександр Володимирович цікаво розповів про свою колекцію, поділився враженнями про подорож істо­ричними місцями України Він — активний учасник Революції.
Гідності щиро вірить у краще майбутнє України. Експозиція марок також відбудеться в Цибу­леві Цибу­леві і Лукашівці.
З проведенні зустрічі взяли участь керівник секретаріату районної ради Н.С.ШАМРАЙ начальник відділу організаційного забезпечення І.М.КОМАР.
Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки, газета "Наша Монастирищина" 21 червня 2018 року

На Чорнобиль журавлі летіли

Весною Прип'ять потопала у світлій зелені, вишневому та яблуневому цвіті. Яких тільки квітів не було у скверах, алеях, парках. П'ятниця 25 квітня 1986 року. Вечір, вулиці наповнені сміхом та безтурботністю. А неза­баром стояла тиха весняна ніч. Хто спить і не відчуває горя, а хто і далі продовжує радіти місяцю та зорям. Квітень завершував свою вахту і мав передати її травню. Вже за північ 26 квітня 1986 року. 1 година 27 хвилин. Вибух! Вибух...
В 1971 році в Чорнобилі почалося будівництво потужної атомної електростанції. В 1986 році працювало вже чотири енергоблоки, добудовували шос­тий, а п'ятий запускали в дію. Найпотужніша на той час атомна електростанція в Європі мала бути гордістю країни, але стала її трагедією. Вибух, який своїм сяйвом висвітлив добро і зло, розум і дурість, щирість і фари­сейство, співчутливість і зло­радство, правду і брехню, безко­рисливість і користь — усі люд­ські пороки і чесноти, що при­чаїлись в душах. У ту квітневу ніч не було часу шукати причини вибуху, винних. Ніхто навіть не підозрював, що вибухнуло і заго­рілося атомне паливо.
Володимир Правик кинув свій загін на дах палаючого машинного залу, де були турбіни і звідки йшли кабелі високо­вольтних ліній. Ці герої першими гасили небезпечне атомне по­лум'я. Через 20 хвилин їм на допомогу прийшов командир воєнізованої пожежної частини Леонід Телятников. Він згодом напише: «Зруйновано апаратне відділення. Горить покриття блоку на висоті від 12 до 70 метрів. По зовнішній драбині я піднявся на дах машинного залу. Хлопці чаділи від їдкого диму, чоботи вгрузли в киплячий бітум.
За кілька хвилин після початку пожежі прибули на поміч пожеж­ники з Чорнобиля, вони ставили свої машини навколо палаючого реактора, не мали ніякого захис­ного одягу. Голими руками зі шлангів лили воду в розпечене черево атомного монстра. Вода миттю розкладалась на кисень і водень, що ще більше виносило радіацію назовні.
Лейтенанти і сержанти по­жежної охорони виконували свою звичайну роботу . Вони затулили собою не тільки стан­цію, а й Європу, ціною власного життя зупинили вогонь. Це Воло­димир Правик, Віктор Кібенок, Микола Ващук. Микола Тищенко — українці, білорус Василь Ігнатенко, росіянин Володимир Тимощук. їх, перших вогнеборців Чорнобиля, було 28.
О 4 годині 50 хв пожежу було локалізовано. Опромінених по­жежників відвезли у Москву. Мос­ковські лікарі з допомогою аме­риканців провели операції з пересадки кісткового мозку. Але й це не допомогло. За 20 кілометрів від Москви на Митинському цвинтарі поховано 33 українці. А їм би тільки починати жити, кохати, нести радість бли­зьким. У кожного свої плани, надії. Та ніч 26 квітня стала для них фатальною. Вони не ози­рались, не ховались, а в самому пеклі виконували свій обов'язок до останнього подиху, а потім...
Обірвалась мрія, надія, лю­бов. А головне — обірвалось життя. Але пам'ять про них навічно залишилась у наших серцях, у серцях теперішнього і прийдешнього поколінь.
Про Чорнобильську трагедію та її наслідки написано багато книг статей, створено доку­ментальні та художні фільми. Серед них «Чорнобильська Ма­донна» Івана Драча, поезія «Зона мовчання» білоруського поета Сергія Закочнікова, «Про­меневий пейзаж» Світлани Йовенко, «Діти Чорнобиля» Євгена Гуцала, «Ми долею усі тепер чорнобильці» Віктора Кочевського та багато інших.
Документальна повість Лео­ніда Даєна «Чорнобиль — трава гірка» — це розповідь про мужніх людей, пожежників Чорнобиля.
Володимир Правик першим зробив крок назустріч атомній біді й боровся з нею, поки не знепритомнів. Залишилися його мати, донька, дружина, друзі. І листи, багато листів, фотогра­фій... Матерям, які втратили синів- пожежників присвячена поезія «Маруся з Прип'яті» Ми­коли Сома.
Та промайнуло від аварії більше тридцяти років... Хати стали пустками, вулиці поза­ростали чагарниками, більше не лунає веселий дитячий сміх. Книгу «Екскурс у Чорнобиль» (українською і англійською мо­вами) Марія Сущенко присвячує світлій пам'яті матері Христини Сущенко і тітки Марії Підлісної та всім своїм землякам, що були змушені залишити рідні домівки у трагічному 1986 році.
Навряд чи знайдеться в Єв­ропі людина, котрій було б не­відоме слово Чорнобиль. Світ був вражений масштабами ката­строфи. Трагедії, яка змінила погляди людства на переможне крокування планетою мирного атома, та зробила Україну відо­мою в світі. Хоча, не такої попу­лярності країни нам усім хотілося б . Тисячі квадратних кілометрів стали непридатними для життя на багато років, тисячі людей віддали своє життя, захищаючи інших від атомного марева, що вирвалось на волю, спопеляючи все на своєму шляху. Десятки тисяч мешканців полишили свої домівки назавжди. Бо були ева­куйовані у більш безпечні місця:Згадуючи катастрофу того да­лекого 1986 -го, віддаючи шану загиблим, Марія Сущенко звертається до вже нечислених оче­видців трагедії аби ті розповіли нащадкам про те, як усе від­бувалось насправді, з яким героїзмом, самопожертвою працю­вали ліквідатори, щоб якомога швидше локалізувати масштаби нещастя.
Більш ніж через три десятки років після аварії на четвертому енергоблоці ЧАЕС інтерес до Чорнобиля не згасає а, як це не дивно, росте. Люди хочуть побачити своїми очима місто-легенду Чорнобиль. Як виглядає зараз покинута чорнобильська земля? Ті, кому вистачить муж­ності, можуть побачити це на власні очі, відвідавши зону відчу­ження: уже далеко не перший рік ряд турфірм організовує екскур­сійні тури з « заборонені землі».
Екскурсія в Чорнобиль— це можливість переконатися в тому, якою безпорадною може бути людина навіть перед власними творіннями.
Книга поведе читача по пус­тих приміщеннях, загляне в по­рожні квартири, зайде в осиро­тілі дитсадки, школи, магазини. Усюди під ногами можна побачити уламки далекого щасливого життя: іграшки, дитячий чере­вичок, фотографії, листівки... У виданні показано нинішній стан поселення пунктів Чорнобиль­ської зони відчуження, які були покинуті внаслідок аварії на атомній електростанції.
Ми схиляємо голови перед усіма, кого вже немає з нами, перед тими, хто ціною власного життя оплатив шанс на життя мільйонів.
Пролітають роки. Для людей цей край став мертвим Але природа і далі продовжує життя Вона мовчки страждає за по­милки людей, і бореться за життя.
Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки, газета "Наша Монастирищина" 26 квітня 2018 року

Бібліотека - давня і вічно юна оселя людського розуму...

Протягом всього навчального року триває тісна співпраця працівників центральної районної бібліотеки та випускників 11-А класу Монастирищенського «Ліцею «Ерудит». Бібліоте­карі допомагають учням осмислити та оцінити історичні події, знайомлять із творчістю видатних письменників та поетів, прищеплюють любов до прекрасного.
27 січня - щорічна дата вшанування Міжнародного дня пам'я­ті жертв Голокосту. Це одна з найстрашніших трагедій, в кот­ру затягли людство викривлені уявлення про переваги однієї раси над іншою. Уперше день пам'яті жертв Голокосту відзна­чили в усьому світі у 2006 році, а Україна на державному рівні вперше відзначила цей день у 2012 році.
Працівники ЦРБ Юлія Стецюк та Майя Ярмолюк провели для учнів альманах пам'яті «Трагічні сторінки Голокосту», під час якого були зачитані спогади очевидців, а ще учас­ники ознайомились з книгою «Вечная боль души» нашого земляка Михайла Камінського, чиє дитинство трагічно про­ходило під час окупації нацистами Монастирищини.
Також була представлена книжкова виставка «Голокост: хронологія знищення», де були документальні свідчення, книги і матеріали. І хоча спогади про Голокост неможливо читати без сліз і душевного болю, про це необхідно знати -хоча б для того, щоб уникнути подібного у майбутньому.
29 січня в Україні відзначають День пам'яті героїв Крут - саме там у 1918 році відбувся бій, що на довгі роки став одним із символів боротьби українського народу за свободу і незалежність, їх було триста - студенти та гімназисти. Проти них були тисячі...
Працівники районної бібліотеки Галина Тимошенко та Юлія Стецюк були запрошені на урок історії Сергія Сачука «Героїч­на сторінка минулого», щоб вшанувати пам'ять юнаків, які трагічно загинули у бою під Крутами.
Алла Бегерська, класний керівник 11-А класу "Ліцею "Ерудит", газета "Зоря" 23 лютого 2018 року

У їхніх серцях жила Україна

20 лютого – день вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні. Чотири роки тому відбулись найдраматичніші події Революції Гідності. Тоді загинуло більшість героїв Небесної Сотні.
18-20 лютого чотири роки тому сталися найтрагічніші події Революції Гідності: снайпери відкрили прицільний вогонь по майданівцям. Загалом у протистоянні з антинародним режимом загинуло понад 100 осіб. Ми називаємо їх Героями Небесної Сотні.
Президент Віктор Янукович втік із України. Відбу­лися позачергові прези­дентські вибори. Українці вибороли право на демо­кратичний європейський розвиток держави, очи­щення від тоталітарного комуністичного минулого.
У ці морозні лютневі дні згадаймо ж, як усе починалось.
... 21 листопада 2013 року Кабінет Міністрів Ук­раїни повідомив, що Ук­раїна зупиняє курс на євроінтеграцію. Незважаючи на всі попередні обіцянки та запевнення, що 28-29 листопада у Вільнюсі буде підписано угоду з Європейським Союзом, україн­ська влада раптом заявила, що Європа стала невигідна для України. Це рішення викликало обурення українців, які того ж дня вийшли на Майдан Незалеж­ності в Києві на мітинг, що переріс у всеукраїнську акцію протесту — Євромайдан. Дух столичного Євромайдану поширювався Укаїною. Спочатку головною ви­могою учасників було підписання угоди про асоціацію України з ЄС на саміті у Вільнюсі.
У суботу, 30 листопада, бли­зько 5-ї години ранку, українські силовики отримали команду розігнати Майдан. Офіційний мотив: у центрі міста потрібно встановити... новорічну ялинку. Вночі 30 листопада міліція ро­зігнала протестувальників- студентів. Наступного дня від су­тичок постраждало 12 активістів і 45 журналістів. Українське суспільство зрозуміло, що країна рухається до авторитаризму з його зневагою до прав людини, корупцією, свавіллям право­охороних органів, репресіями проти неугодних.
1 грудня о 12 годині до столиці звідусіль прибуло близько 500 тисяч людей, які вимагали вже не лише приєднання України до ЄС, а й звільнення уряду та зміни влади. Відбулося Перше Все­українське віче. Тим часом почали поширю­ватися чутки, що Україна готова підписати Угоду з Митним Сою­зом. Це стало причиною скли­кання нового віче— Маршу міль­йонів. Несприйняття молодіж­ним середовищем факту відмови керівництва країни від підпи­сання Угоди про асоціацію Ук­раїни з ЄС, розправа вночі ЗО листопада спецпідрозділу «Бер­кут» над студентами-учасниками законної мирної акції на Майдані Незалежності у Києві вилились у багатотисячні студентські акції на підтримку євроінтеграційного курсу з вимогами притягнути до відповідальності осіб, котрі давали наказ про побиття і які виконували його. Це поклало початок всеукраїнському ленінопаду. 11 грудня – чергова спроба силового розгону, але Майдан знову вистояв. 16 січня 2014 року у Верховній Раді України з порушенням про­цедури депутати проголосували за закони, які відразу дістали назву диктаторських за те, що звужували права і свободи лю­дям. За три дні розпочалися силові протистояння на вулиці Грушевського. 22 січня о шостій годині ЗО хвилин під час зачи­щення «Беркутом» вулиці Грушевського пролунали постріли зі снайперської гвинтівки. 20-річний Сергій НІГОЯН, якого бук­вально розстріляли з вогне­пальної зброї, потрапив до ме­диків уже непритомним. Лікарі нарахували три поранення. Вони до останнього боролися за його життя, проте жодного шансу у юнака не було. Тіло Сергія Ніго-яна мітингувальники впізнали відразу, адже серед охоронців Майдану харизматичний хло­пець із чорною бородою та яс­кравим вірменським прапором у руках був чи не найпомітнішим. Його знали майже всі, хто бодай кілька разів бував на Майдані.
Христос воскрес! Почуй, Та­рас—
Вірменський хлопець чита «Кавказ».
Полює «Беркут». «Убий!» — наказ.
Вірменський хлопець чита «Кавказ».
Загинули також Михайло Же­невський, Юрій Вербицький.18-20 лютого в самому центрі сто­лиці розігралася найкривавіша драма за весь період неза­лежності. Після лицемірного оголошення Януковичем пере­мир'я влада пішла в наступ, улаштувавши «зачистку» Євро­майдану силами «Беркуту», внутрішніх військ і «тітушок». За офіційними даними вбито 88 захисників Євромайдану, понад півтори тисячі дістали вогне­пальні поранення. Коли буремні події скінчили­ся, відпалав Майдан, 22-23 люто­го Київ проводжав в останню путь свою Небесну Сотню. Під веле­людне скандування «Герої не вмирають!» труни з тілами почергово проносили головною площею столиці, наймолодшому з яких було лише 17. Наймолодшим героєм Небесної Сотні був Назар Войтович. «Його образ світлий. Така в нього й душа була» - так згадує про хлопця Василь Оверко, директор Травневої школи. У цьому селі на Тернопільщині мешкав Назар. Він цікавився історією й колек­ціонував старовинні речі, що знаходив під час численних по­ходів Остання книга, яку так і недочитав «Холодний яр» Юрія Горліса-Горського. Захоплював­ся малюванням. Захоплення прагнув перетворити у професію, навчався на дизайнера у Терно­пільському торговельно-економічному коледжі. 19 лютого ще був на заняттях, а ввечері впер­ше вирушив на Київський май­дан. До столиці хлопці приїхали десь о пів на сьому ранку 20 лютого. На Майдан вийшли о сьомій годині. Почалася стрі­лянина. О дев'ятій годині 26 хвилин Назарій загинув. Це ста­лося неподалік палацу культури «Жовтневий». 20-го лютого його життя забрала снайперська куля. На батьківській хаті зали­шилася створена Назаром мо­заїка- калина.
Про трагічні події на Майдані розповідають книги нашої зем­лячки (уродженка села Княжої Криниці) Валентини РОЗУМЕНКО «Майдан... Хто, якщо не я?!» Авторка книги сподівається, що навіть той, хто колись скептично ставився до Майдану та кривавих подій в країні, прочитавши від­верті розповіді очевидців, змі­нить свою думку, і якщо розповіді героїв книги змінять своє став­лення до Майдану хоч би десяти байдужих чи обманутих спів­вітчизників, Валентина Розуменко вважатиме свої нелегкі напрацювання не марними...
Книга Олександра СТРАЖНОГО «Менталітет Майдану» дає зрозуміти, чим був Майдан для українців. Ця книга — живий підручник. Кожен з нас повинен знати і пам'ятати Героїв Небесної Сотні. Майдан — це символ нашої свободи. Високу ціну ми заплатили за неї. Герої не вми­рають!
Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки, газета "Наша Монастирищина" 22 лютого 2018 року

Літопис УПА Зраду можна зрозуміти, але не можна виправдати

Василь ШКЛЯР — один з найтитулованіших та найулюбленіших письменників країни, «батько українського бестселера», автор знаменитого роману «Чорний ворон», який приніс йому широку славу та найпрестижніші літературні винагороди. Саме за цю книжку 2011 року авторові було присуджено Шевченківську пре­мію, однак Василь Шкляр вперше в історії цієї державної нагороди не прийняв її на знак протесту проти антиукраїнської гуманітарної політики тодішньої влади В.Януковича.
В 2017 році відомий україн­ський письменник Василь Шкляр представив свій новий роман «Троща» про боротьбу Української Повстанської Армії на теренах Тернопільщини. А також про пере­могу людини над обставинами і собою. Книжка покликана показати усьому світу, що українці ніколи не мирилися з режимом і завжди боролися за свою незалежність.
Презентація роману відбулася у Збаразькому замку. Це була справді масштабна подія. Свій виступ Василь Шкляр розпочав з таких слів: «Мій новий повстан­ський роман я називаю, власне, не моїм, а вашим, тернополяни. Бо цей роман саме про бандерівське підпілля, про тернопільських ОУНІвців». Письменник довго шукав матеріали про долю Україн­ської Повстанської Армії, банде­рівське підпілля, про тяжкі часи, які розпочалися в Україні у другій половині 40-х років після того, як завершилася збройна боротьба на два фронти. І знайшов таку історію. Якщо комусь доведеться коли-небудь їхати з Тернополя до нашої духовної вершини Зарваниці, то за Кунчинцями, не доїжджаючи до Ішкова, по ліву руку відкрива­ється широчезна долина. То просторий берег Стрипи, в нео­зорості якого губиться й сама річка, вже не така повноводна як була колись. У плавнях, очеретах переховувалися бандерівські вояки. Життя в підпіллі було тяжким. У1947 році підпільників через зраду оточили бійці червоної армії – червонопогонники. І відбу­лася та драма, яка описана в книжці «Троща».
Трощею в тім краю назива­ється очерет. Саме в очеретах було оточено жменьку підпільників, не лишивши їм жодного шансу. Наші хлопці йшли до кінця, боролися за нашу Незалежність уже без надії на визволення. Щодня гинули найкращі хлопці, найкрасивіші дів­чата. Адже в неймовірно складних умовах доводилося боротися, коли ворог переважав силою, був над­звичайно підступним У лавах повстанської армії було багато ворожої агентури. І вже ніхто не знав, хто свій, хто чужий, підозра падала на всіх. Через те цей роман ще й про зраду. Зраду, яку не можна виправдати, але можна зрозуміти.
Найбільше автора «Трощі» Ва­силя Шкляра надихав сотенний УПА Мирослав Симчич (псевдо «Кри­воніс»), який відбув 25 років заслання в сталінських катівнях і за день до презентації суд реабілітував його, прототипа головного героя роману. Головний герой воював у сотні УПА «Холодноярці». Детектив­не начало тримає читача в напрузі до останньої сторінки, аж поки ми не дізнаємось, хто насправді зрадив підпільників.
Але не це є самоціллю для Шкляра. Автор іде найважчим шля­хом, показуючи не в чорно-білому варіанті, а в різнобарвні складність людських стосунків.
Залишається схема поділу лю­дей на тих, хто воював і залишився незламним, мертвим і живим, і тих, хто після зради вірно служив системі.
Герой виходить із пастки, пере­магаючи саму смерть. І тоді розу­міємо, що троща — це, крім усього, катастрофа. Бійня, яка трощить людські долі й життя. Однак якщо ти здатний гідно відповісти найжорстокішим викликам долі, то вийдеш переможцем навіть із пекла.
Для нього, відчайдушного вояка УПА, війна вже минула. Проте боротьба триває у невгамовному серці. «Свої» і «чужі», дружба та розбрат, кохання і зрада, поми­лування й помста... Усе перепле­лося й відгукнулося болем, коли через багато років він потрапив на свіжу могилу давно загиблого побратима. Минуле накопичується з новою силою, щоб він постав перед розгадкою таємниці, перш ніж розпочати нове життя. Доля всміха­ється йому очима коханої Жінки, але не приносить душевного спокою. Він — воїн, і ця битва — на все життя. Бійці УПА не знали, що на їхніх могилах, на їхній крові зросте наша ідея, яку підхоплять наступні покоління. І коли сьогодні досі сперечаються, яка наша національна ідея, Шкляр наго­лошує, що всі покоління борців за волю України її висловили дуже просто, стисло, чотирма словами — Українська Соборна Самостійна Держава.
Ця ідея окреслює нашу мету: побудувати успішну, модерну, заможну Україну з національним обличчям, з нашою символікою та українською мовою.
Роман «Троща» складається з трьох частин : «Зрада», «Слід­ство», «Вирок». Щирість, відкри­тість, патріотизм великого пись­менника з великим українським серцем не залишають байдужими українців, ветеранів визвольних змагань. Ми мріємо, щоб відбулася екранізація «Трощі».
Шановні читачі! Щиро запро­шуємо вас завітати до районної бібліотеки, прочитати цей роман. Адже твори Василя Шкляра відігра­ють важливу роль у формуванні свідомого громадянина України, вихованні справжніх патріотів. Побажаймо письменникові твор­чої наснаги та успіхів.
Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки, газета "Наша Монастирищина" 15 лютого 2018 року

2017

Народ, осяяний пам'яттю - нездоланний

Указом Президента України від 20 жовтня 2009 року 28 жовтня встановлено Днем визволення України від фашистських загарбників.
У нинішньому плині історії тільки час відокремлює головне від другорядного, дріб'язкового, загаль­нолюдське від особистого. Для учасників Другої світової, сучасників головним стало все — страх смерті, бла­городний гнів, лихоліття тяжких випробувань і безмежна радість перемоги. Для українського народу війна почалася у вересні 1939 року. Двічі прокотилася вона вогненним смерчем Україною, спопеляючою блис­кавкою пронизала серця і душі, опалила кожну сім'ю та оселю, кожне життя. її гірка правда ніколи не полишить нас. Для фронтовиків вона — у спогадах, ранах і нагородах. Для вдів, матерів і дітей, усіх тих, хто не дочекався рідних з далеких фронтів, вона — у скорботі й надії дізнатися про місце їх загибелі, поховання.
Для всіх нас війна — вічно у незгасній пам'яті. Адже пам'ять — частина духовного життя народу, його найсвятіша істина. Той, хто пам'ятає, завжди сильний, бо озброєний досвідом минулого. Досвідом боротьби і подолання труднощів, самозречення і відданості, мужності і непокори. Книги Пам'яті України — реквієм безсмертному подвигу українцям.
Понад 40 місяців — з червня 1941-го по жовтень 1944-го палахкотіла на українській землі війна. Лилася кров, плюндрувалися матеріальні й культурні цінності, духовні надбання народу. На бій йшли мобілізовані й добровольці, чоловіки і жінки, робітники і селяни, люди різних поколінь, національностей, професій. На захист рідної землі стали всі, навіть діти «ворогів народу», молодь, якій судилося дивом вижити в голодному 1933-му, в'язні сталінських таборів.
Події Другої світової війни не перестають вражати силою народного духу, величчю подвигу мільйонів, що піднялися на захист Вітчизни, своїх осель і родин. Про це створено тисячі книг, кінофільмів, картин, симфоній, пісень. Однак тема героїзму в роки війни нескінченна, бо має вічне джерело, витоки якого у народній пам'яті, що закарбувала імена тих, хто поліг в ім'я Перемоги. Ця пам'ять незгасна — вона у наших серцях. Ми назавжди запам'ятаємо часові і просторові рамки епопеї визволення України: від 18 грудня 1942 року до 28 жовтня 1944-го; від села Півнівка Міловського району на Луганщині до Закарпаття.
Сімдесят три роки відокремлюють нас від того дня, тієї миті, коли на березі річки Прут був знову поставлений прикордонний стовп. Це був одна тисяча дев'ятий день війни. День визволення України ! Історія визволення України, як і загалом усієї Другої світові війни, писалася доблестю, самопожертвою воїнів, талантом пол­ководців, героїзмом простого народу. На жаль, з кожним роком ветеранів стає все менше, але від цього не применшується їхній подвиг і їхня звитяга. Битва за Україну тривала довгих 22 місяці, стала вирішальним чинником розгрому гітлерівської Німеччини та її союзників. Від Дніпра до Ельби, від Києва до Відня, Праги та Берліна пролягли бойові шляхи фронтів, які увійшли в історію, гордо іменуючись «Українські».
Звичайно, там воювали не тільки українці, і, звичайно, українці воювали на інших фронтах Другої світової війни. Страшною виявилася ціна тієї перемоги. Всі операції на нашій території забрали життя трьох мільйонів воїнів. Лише у бою за містечко Мілове на Луганщині, звідки й почалося визволення України, полягло 1066 бійців. Одним з найтяжчих боїв було форсування Дніпра. Тоді загинуло майже 400 тисяч солдатів, яких тодішні воєначальники фактично кинули на вірну смерть, адже фронти, що наступали на Київ були не забезпечені плавзасобами, воїни не мали належного обмундирування. Історики також часто згадують зухвалий вислів Жукова, коли він сказав: «хохли» — це дуже бунтівна нація, і чим більше їх потоплять у Дніпрі, тим менше доведеться висилати до Сибіру. А чого вартий Букринський плацдарм, де радянські воїни зазнали колосальних втрат із кінця вересня до кінця жовтня. В битві за Київ загинули, за різними даними, від одного до двох мільйонів червоноармійців.
Чорними круками долітали до знедолених україн­ських сімей вістки про смерті — «похоронки». Україна дала армії та флоту СРСР понад сім мільйонів воїнів, із них загинули 4,5 мільйона (без партизанів і підпільників, чиї втрати точно не відомі). Бойовими нагородами було відзначено 2,5 млн осіб, українські маршали і генерали очолювали понад половину із 15 фронтів, які діяли в період боротьби з німецько- фашистськими загарб­никами.
Минають роки, покоління змінюють покоління, але назавжди залишиться у серцях нащадків пам'ять про ті буремні роки, коли здригалася рідна земля, горіли села, гинули тисячі і воїнів, і мирних жителів. Молодь забирали на каторжні роботи в Німеччину. На пре­великий жаль, та війна не стала для нас останньою. І найстрашніше, що ворогом виявився колишній союзник. На жаль, зараз ми зіткнулися з новою трагічною реальністю. Вже четвертий рік українцям доводиться збройно захищати свою країну, протистояти Росії — агресору, що цинічно наважився на насильницьке перекроювання кордонів.
Схилімо голови перед світлою пам'яттю тих, хто віддав своє життя, вклонімося кожному з них. Вшануймо всіх: від вкритих сивиною та увінчаних нагородами фронтовиків, до молоді, яка лише недавно одягла військову форму, всім, хто захищає нас на сході України, воїнів АТО.
Бажаємо українським захисникам сили, витривалості, терпіння, — і обов'язково повертатися додому живими, здоровими і з перемогою. Ви — герої України. Не здавайтеся — від цього залежить наша доля. Головне — пам'ятайте: ми у вас віримо!
Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки, газета "Наша Монастирищина" 26 жовтня 2017 року

Час пам’ять не зітре

Пам'яті світлих людей, мого дідуся Прилуцького Василя Дмитровича, що стали жертвами тоталітарної системи.
Великий терор припадає на 1937-1938 роки. Він охопив весь Радянський Союз, всі нації і соціальні групи. Терор, який Сталін через два роки оголосив злочинною ініціативою наркома внут­рішніх справ Єжова, започаткувала таєм­на постанова політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року «Про антирадянські елементи». Виданий на її виконання наказ НКВС №00447 від ЗО липня 1937 року «Про операцію з репресування колишніх радянських куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» став чинним 5 серпня. Доказ того, що йшлося не про особисту ініціативу маніяка-наркома шифрограма проку­рора СРСР Вишинського від 7.08 1937 року із роз'ясненням: «Дотримання процесуальних норм і попередніх санкцій на арешт не потрібне».
Як і з Голодомором 1933 року, росій­ські дослідники стверджують, що від репресій 1937-го однаковою мірою постраждали всі тодішні союзні респуб­ліки. Однак не випадково у назві наказу №00447 на першому місці колишні кур­кулі, яких у часи колективізації масово висилали у Сибір і Середню Азію. Ця категорія репресованих номінально вже не була жителями Української Респуб­ліки, однак фактично йшлося про вини­щення етнічних українців.
Сьогодні сумна статистика укра­їнського рахунку політичних репресій наводиться у багатьох дослідженнях і наукових розвідках. Із 1929 по 1938 роки в Україні було заарештовано 651 тисячу осіб. За кожною цифрою — конкретна людина з трагічним фіналом її життєвого шляху. Масові вбивства відбувалися в усій Україні. Є поховання в усіх областях і районних центрах.
«Розстріляне Відродження» — назва книги і назва трагічного періоду, який пережила вітчизняна культура в 30-ті роки XX століття. Понад двісті поетів, прозаїків, перекладачів, літературних критиків, викладачів, театральних діячів стали тоді жертвами злочинного сталінського ре­жиму. Ці люди були винними в тому, що Бог вселив у їхні серця зерно внутрішньої свободи та справжній талант. Нічний арешт, виснажливі допити, безглузді обвинувачення, вирок, смерть або сибір­ська каторга. Із 259 письменників Укра­їни, твори яких друкували до 1937 року, великий терор пережили лише 36. Серед загиблих митців семеро померли власною смертю. До видання «Розстріляне Від­родження» ввійшли вірші поетів Воло­димира Свідзинського, Михайла Драй-Хмари, Миколи Зерова, Михайла Семененка, Миколи Хвильового.
Не обминули репресії художників і музикантів. Трагічна доля спіткала і першого театрального педагога, чудового режисера і театрознавця Леся Курбаса. Разом з ним канув у небуття його чудовий театр «Березіль». Знищені митці — це совість і мозок нації, творці і світочі її духовного відродження.
Із самого початку існування Радян­ської влади управління більшістю місць ув'язнення було покладено на каральний відділ народного комісаріату юстиції, утворений у травні 1918 року. 27 квітня 1930 року за наказом Об'єднаного Державного політичного управління при РНК СРСР було утворене Управління табо­рами. Перше згадування про ГУТАБ (Головне управління таборів ОДПУ) можна знайти в наказі ОДПУ від 15 лютого 1931р. У таборах, куди виселяли людей, були встановленні найтяжчі умови, люди зовсім не мали прав, застосовувалися суворі покарання за найменші пору­шення режиму. Ув'язнені безкоштовно працювали на будівництві каналів, доріг, промислових та інших об'єктів, на крайній Півночі, далекому Сході й інших регіонах. Надзвичайно високою була смертність від голоду, хвороб і непосильної праці.
Слово і поняття ГУТАБ (ГУЛАГ) ак­тивно ввійшло в російську мову з появою книги Олександра Солженіцина «Архи­пелаг ГУЛАГ». Спираючись на архівні документи, можна з достатнім ступенем вірогідності зробити висновок, що за 1930-1953 роки у виправно-трудових колоніях побувало 6,5 млн чоловік, з яких за політичними мотивами близько 1,3 млн. Через виправно-трудові табори за 1937-1950рр., засуджених за політичними статтями пройшло близько 2 млн чоловік.
За оцінками істориків, серед жертв терору 1937 року в Україні 53% становили українці, 18,8 % поляки, 10,2 % німці, 8% росіяни 2,5 % євреї. Нам упродовж десятиліть розповідали тільки про фа­шистські звірства. Проте у період великого терору від голоду й непосильної праці вже за перший рік перебування в ГУЛАГу гинула чверть ув'язнених, а обливання жертв на морозі водою та машини -душогубки — суто радянські винаходи, перейняті нацистами саме у більшовицьких мучителів.
На Черкащині немає такої родини, яку б не зачепило чорне крило репресії. У нашому районі було репресовано 897 чоловік. Краєзнавець Іван ВОЛОШЕНКО про події 1937-1938 років написав доку­ментальну повість «їх було 897». Серед них колгоспники, робітники, одноосіб­ники, люди без певних занять, керівники районної і сільської ланки. Візьмемо село Коритню. До війни було тут трохи більше 300 дворів, а лише в 1937-1938 роках «чорний ворон» звідти вивіз майже 100 чоловік комсомольців і комуністів, активістів колгоспного руху і колишніх петлюрівців. 63 з них в дні відзначення 20-роковин Жовтневої революції були розстріляні. До речі, в період гітлерівської окупації саме в цьому селі діяв підпільний Монастирищенський райком партії. Саме трудівники цього села вишили бойові прапори для 2-ї Української партизан­ської бригади, які нині зберігаються в Києві в Музеї Великої Вітчизняної війни.
Серед репресованих в нашому районі був і мій дідусь по маминій лінії При­луцький Василь Дмитрович — простий колгоспник, батько 4-х дітей (наймо­лодшій моїй мамі було лише 2 роки), У вересні 1937 року до сільської хати в Івахнах під'їхав «чорний ворон» і навіки забрав з двору господаря, людину, батька в Уманську тюрму. 5 жовтня 1937 року його розстріляли. Місце поховання і розстрілу невідомі. Реабілітований в 1959 році, а засуджений за контреволюційну і пов­станську діяльність.
На час реабілітації були живі діти, бабуся , а дізнались про те, що батько не винуватий лише моя мама, бо родину ніхто не повідомив про це.
Минув час, але не зітреться в пам'яті спомин про мого дідуся, всіх, хто був безневинно репресованим і розстріля­ним. Пам'ятаймо про Вінницю, Биківню, інші місця масового захоронення.
Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибивалися із сил.
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Мільярди вір зариті в чорнозем.
Мільярди щасть розвіяні у прах.
(В.Симоненко).
Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки, газета "Наша Монастирищина" 31 серпня 2017 року

Символи держави і народу

Кожен народ має свої священні символи, котрі уособлюють його самобутність, національну єдність. Вони покликані підносити дух нації у боротьбі за свободу, національну самоідентифікацію, самоутвердження, за власну самостійну державу. Державними символами України є Державний прапор України, Державний герб, Державний гімн.
Прапор — це державний символ,
Він є в кожної держави.
Це для всіх — ознака сили,
Це для всіх — ознака слави.

Прапор відомий ще з античних часів. Древні стяги були у великій шані на Русі ще за часів язичництва. Жодне військо без прапора не вирушало в похід. Найдавніші прапори Київщини були трикутної або клиновидної форми та мали велике розмаїття кольорів: переважали білий, малиновий та червоний як найбільш промовисті, яскраві та зручні для передачі сигналів під час бою. Але згодом саме блакитні та жовті барви символізували стяги Київської держави. Поєднання цих кольорів — одне з найдавніших в українській історії. Це поєднання символів життя золотого сонця в синьому всесвіті, чисте та безхмарне небо, яке простягнулося над золотим пшеничним полем. Синій та жовтий — це вогонь і вода. Існує і багато інших, не менш цікавих думок. Але найголовніша ідея поєднання блакитного та жовтого кольорів — велика гармонія космосу, сонця, землі та всього живого на ній.
За часів козацької доби штандарти мали прямокутну або трохи скошену форму. Це були блакитні полотнища із золотими чи жовтими зображеннями гербів, небесних світил, зброї, хрестів, постатей святих. Лицьова сторона полкових і сонячних корогв була національною ембле­мою з образом козака у золотому чи жовтому щито­видному полі на блакитному полотнищі. А зворотна — полковою чи сонячною відповідного кольору. Саме ці барви використовувались під виготовлення будь-яких атрибутів козацького війська. Яскравим доказом цього слугує, наприклад, картина І.Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», на якій серед іншого зображені синьо- жовті стяги.
Найбільш масового та широкого використання українські прапори набули під час урочистого святку­вання 100 річчя від дня народження Великого Кобзаря — Тараса Шевченка ( 1914 р.) А офіційне утвердження блакитно-жовтого прапора як державного відбулося під час проголошення Української Народної Республіки. У березні 1918 р. Центральна Рада ухвалила Закон про Державний прапор, офіційно затвердивши синьо-жовтий стяг символом Української Народної Республіки. Із приходом ,до влади більшовиків національний український прапор було заборонено, а його виго­товлення та використання офіційно вважалося злочи­ном, навіть вживання слів «блакить» і « блакитний» не дозволялося. Тодішні вожді прагнули навіки поховати українізацію. Усіляко впроваджуючи і насильно насад­жуючи людям нові символи — червоний стяг, серп та молот.
У новітній історії України національний синьо-жовтий прапор уперше піднесений на ратуші міста Стрий у березні 1990 року. А через півтора року, із прого­лошенням Акту про незалежність України, він здіймався вже і над приміщенням Верховної Ради України в Києві. Згодом 28 січня 1992 року на сесії Верховної Ради України було прийнято постанову «Про Державний прапор України». Ним став саме синьо- жовтий стяг. Український прапор — втілення національної єдності, честі, гідності народу. А прагнення зберегти його та відстояти перед ним власну самобутність, свободу та незалежність у теперішні непрості часи — наш обов'язок перед прабатьками та нащадками.
Герб-тризуб є одним із найдавніших знаків на території України. Його зображення дійшло до нас з часів трипільської культури (5-3 тис. до не), він був родовим знаком Рюриковичів-князів Русі. Існує багато різних тлумачень цього символа. Але, безперечно, тризуб — знак державної влади. Він зустрічається на монетах князя Володимира, його синів Святослава та Ярослава Мудрого. Він є у гербі Анни Ярославівни, королеви Франції. Аналогічне клеймо має і церква — це знайдено при розкопках Десятинної церкви у Києві.
У 1918 році 12 лютого малою радою у Коростені затверджено Державним гербом УНР зображення золотого тризуба на синьому тлі. Автором проекту був відомий художник В.Кричевський. Упродовж 1918-1920 років тризуб лишався Державним гербом Української держави Павла Скоропадського, а після проголошення Акту злуки став державним гербом об'єднаної респуб­ліки. Як державний знак він символізує соборність (єдність) усіх українських земель. Законодавством передбачено окреме використання зображень як великого, так і малого Державних гербів України. Малий державний герб — золотий тризуб (знак княжої держави Володимира Великого) на синьому щиті затверджено постановою Верховної Ради «Про Державний герб України» від 10 лютого 1992 року.
Великий державний герб повинен містити як головний герб України, так і зображення герба Війська Запорозького.
До найбільших святинь поряд з прапором, гербом належить Гімн. Це ті слова, та музика, які змушують кожного з нас підніматися при перших акордах, з трепетом у душі слухати мелодію, яка віднаходить найпотаємніші струни, кличе до високого і світлого. І такий символ є в українців. Це Гімн «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». Гімн нашої держави створено двома синами розділеної імперіями України — компо­зитором Михайлом Вербицьким і визначним україн­ським етнографом , поетом Павлом Чубинським. Пісня «Ще не вмерла Україна», яку багато літ одні обож­нювали, вважали Гімном України, хоча дійсно такого статусу пісня здобула лише з проголошенням Незалежності й суверенності України як держави, а інші ганьбили її як національний вибрик, а дехто доклав неймовірних зусиль, щоб заборонити і знищити, віддати анафемі цей дивовижний вогник класики національної культури. Музична редакція Гімну офіційно ухвалена Верховною Радою 15 січня 1992 року. Текст Гімну затверджено відповідним Законом 6 березня 2003 року. Історія українського Гімну — яскраве уособлення долі бездержавного народу. Адже текст Гімну створено понад сто років тому на початку осені 1862 року. Такий довгий і тернистий шлях до визнання.
Прапор, тризуб, гімн — святині народу. їх необхідно поважати і берегти. Пам'ятаймо своїх героїв, які вмирали під цими символами — Герої Крут і захисники Сходу України. Любімо Україну і шануймо наші святині.
Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки, газета "Наша Монастирищина" 27 липня 2017 року

Вічно в пам’яті

Одна з найтрагічніших дат зовсім не бідного на трагедії століття - Бабин яр. Величезна і страшна братська могила. Одне з перших місць на Землі одно­часного знищення сотень тисяч людей. Тільки тому, що вони — євреї.
Нацисти не приховували своєї ідео­логії. Основний зміст її полягав у тому, що раса обов'язково має боротися за виживання шляхом знищення нижчих за розвитком. До нижчих рас належать слов'яни, яких потрібно було перетворити на рабів. А також євреї та цигани, які підлягали винищенню. Вища раса потребує життєвого простору, який завойовується рішучими і нещадними способами.
Згуртування німців на расистському ґрунті, їхню психологічну підготовку до майбутнього винищення народів загар­баних країн нацисти розпочали із переслідування євреїв у власній країні. У 1939 році в Європі налічувалось 9,5 мільйонів євреїв, у 1945 — лише 3,5. Шість мільйонів загиблих — ось трагіч­ний підсумок панування « вищої» раси. Катастрофа відбулась за мовчазної пасивності народів Європи.
Внаслідок нападу Німеччини на СРСР під владою нацистів залишилось до 3 млн євреїв.
Винищення євреїв на території України відбулось таким чином. Одразу після окупації якого-небудь населеного пункту німці реєстрували всіх євреїв і зобов'язували їх носити жовту зірку. Потім з'являлися накази про пере­селення.
Вороги перетворили Монастирище в центр Монастирищенського гебітко-місаріату, який об'єднував три райони. 29 травня 1942 року в урочищі Бурлаків ліс фашисти розстріляли тисячі безне­винних людей — старих, жінок і дітей тільки за те, що вони мали «необе­режність» народитися євреями. Разом з ними були розстріляні партизани, підпільники, які боролися з окупантами.
Впродовж десятків літ 29 травня до братських могил в урочищі Бурлаків ліс приїздять рідні та близькі роз­стріляних того далекого травневого дня 1942 року. Ті, кому дивом вдалося врятуватися, родичі загиблих приїздять в Монастирище з різних куточків України та з-за кордону, щоб віддати данину пам'яті своїм рідним, у хвилини скор­боти вшанувати загиблих.
В кожній області, місті чи селі є свій Бурлаків ліс. Скрізь у землі лежать останки закатованих, розстріляних, замордованих пекельною машиною Голокосту. Тільки у Монастирищенському Поперечному Яру поховано приблизно 3600 чоловік, у четвертій могилі біля колишнього «Райагробуду» більше 500.
Нацисти знищували євреїв свідомо і цілеспрямовано. Спочатку зганяли в гетто, використовуючи як дармову робочу силу на благо третього рейху. Проводили численні досліди, де навіть дітей використовували в якості піддос­лідних.
А в травні 1942-го розпочалось тотальне нищення представників цієї нації. За що? Хтозна... Можливо за те, що прагнули залишитися патріотами. Не маючи власної країни, розкидані по всьому світові, не відцуралися євреї рідної мови, звичаїв, традицій та віри. Можливо саме тому фашистський ре­жим не дав їм права на життя. Ні їм, ні їхнім дітям.
Поет, наш земляк Олександр Петриченко писав у вірші «Трагедія в трав­невий день»:
А як вони усі хотіли жити.
Була в них дружба і палка любов.Їм панахиду сумно правив вітер,
Рікою хлюпотіла їхня кров.

Схиляємо голови перед священною пам'яттю тих, хто став жертвою люд­ського свавілля, жорстокої людино-ненависної ідеології. Це потрібно не полеглим — це потрібно живим, аби ніколи не повторилося подібне горе.
Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки, газета "Наша Монастирищина" 25 травня 2017 року

Трагічна доля мільйонів

Щороку, в третю неділю травня, в Україні відзначається День пам'яті жертв політичних репресій з метою належного вшанування пам'яті жертв тоталітарного режиму, повер­нення уваги суспільства до трагічних подій в Україні, відрод­ження національної пам'яті.
Ця дата обрана не випадково. Відомо, що 2 травня 1937 року Політбюро ЦК ВКП96) прийняло постанову «Про антирадянські елементи», відповідно якої вже ЗО липня вийшов опе­ративний наказ НКВС «Про операцію з репресування колишніх куркулів, злочинців та інших антирадянських елементів», який започаткував масові репресії, що призвели до фізичного ви­нищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації, понівечили долю багатьох людей, так званих ворогів народу.
Сьогодні сумна статистика українського рахунку політичних репресій наводиться у багатьох дослідженнях і наукових розвід­ках. Із 1929 по 1938 роки в Україні було заарештовано понад 651 тисячу осіб. За кожною цифрою - конкретна людина з трагічним фіналом її життєвого шляху. Масові вбивства відбувалися в усій Україні. Є поховання в усіх обласних і районних центрах.
«Розстріляне Відродження» - назва книги і назва трагічно­го періоду, який пережила вітчизняна культура в 30-ті роки 20-го століття. Понад двісті (!) поетів, прозаїків, перекладачів, літературних критиків, викладачів, театральних діячів стали тоді жертвами злочинного сталінського режиму. Ці люди були винні в тому, що Бог вселив у їхні серця зерно внутрішньої свободи та справжній талант. Нічний арешт, виснажливі до­пити, безглузді обвинувачення, вирок, смерть або сибірська каторга. До видання ввійшли вірші поетів Володимира Свідзінського, Михайла Драй-Хмари, Миколи Зерова, Михайла Семененка, Миколи Хвильового.
Не обминули репресії художників і музикантів. Трагічна доля спіткала і першого театрального педагога, чудового режисе­ра і театрознавця Леся Курбаса. Разом з ним канув у небут­тя і його чудовий театр «Березіль». Знищені митці - це совість і мозок нації, творці і світочі її духовного відродження.
Великий терор припадає на 1937-1938 роки. Він охопив весь СРСР, усі нації і соціальні групи. Арештовували не лише керівних осіб, але й рядових робітників, колгоспників, інтелі­гентів. Суспільство все глибше спускалось у прірву страху, відчаю, моральної деградації.
У нашому районі було репресовано 897 чоловік. Краєзнавець Іван Волошенко про події 1937-1938 років у Монастирищенському районі написав документальну повість «Їх було 897». Серед них колгоспники, робітники, одноосібники, люди без певних за­нять, керівники районної і сільської ланки. Серед репресованих був і мій дідусь - простий колгоспник Василь Дмитрович При­луцький, який проживав у Івахнах, який 28 вересня 1937 року був засуджений до розстрілу. Місце поховання невідоме. Реабілі­тований в 1990 році. Пройшли часи, але не зітреться в пам'яті спомин про мого дідуся, всіх, хто був безневинно розстріляний. День пам'яті жертв політичних репресій є додатковим приво­дом для всіх нас гідно вшанувати репресованих земляків.Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки, газета "Зоря" 19 травня 2017 року

Ми матір називаємо святою

Рухається історія, змінюється час, удосконалюється життєдіяльність людини і на землі, сягає фантастичних вершин наука і техніка, але невмирущою цінністю, незмінною духовною, моральною величиною залишається в людському суспільстві Мати. Адже в основі загальнолюдської моралі – любов до Матері і шаноба до ; Материнства, які об'єднують людей незалежно від будь яких відмінностей між ними. У цьому відношення Мати і Материнство схожі на Сонце, яке несе і життєдайне тепло всьому людству.
Народжується дитина, і перше, що бачить вона – материнські очі. Лагідні, щирі і радісні. «Мама» — слово, з яким приходимо у цей світ. День Матері — свято особливе. Воно знаходить теплий відгук у серці кожного з нас. Це свято і завжди було близьким і дорогим нашому народу тому, що воно пов'язане з і любов'ю до Матері Божої, найсвятішої Богородиці, до матері- України, до рідної матері, якій ми завдячуємо своїм життям. Свято нагадує нам про святий обов'язок — вшанувати найдорожчу у світі людину — Матусю. В далекому 1914 році його; вперше відзначили на клопотання дівчинки із Філадельфії Анни Джервіс. Невдовзі І його узаконило багато країн. Серед Української громади День Матері вперше відсвяткував у 1928 році і Союз українок Канади. А вже через рік за підтримки Союзу українок почали відзначати в Україні, Галиччині.
Душа матері переповнена турботами про свою дитину, переживання за неї. Мимоволі згадуємо Шевченкові рядки: «Співають, йдучи дівчата, а матері вечерять ждуть». Так, усіх нас завжди чекали або чекають матері. За останні два століття нової української літератури не знайти більш-менш жодного пам'ятного художника слова, у якого б не було поезій про матір. Від «Наталки Полтавки» Івана Котляревського з її знаменитою Терпелихою і «Наймички» Тараса Шевченка до «Слова про рідну матір» Максима Рильського, «Пісні про рушник» Андрія Малишка і до сучасних творів — у кожного свій неповторний образ найріднішої і найдорожчої людини.
Українські поети відтворили воістину величну і прекрасну симфонію свята і любові до жінки, матері. Берегині роду і народу. Антологія української поезії «Книга про матір» зігріє душу кожного, хто буде її читати. У цій унікальній за змістом антології вперше тематично підібрані та об'єднані поетичні твори багатьох українських поетів, що присвячені матері. Калина, верба, тополя, мальви... Не було села, а в ньому хати, де б не росли ці незрадливі обереги нашої духовної спадщини, символи материнській любові і відданості, печалі. Величі Матері присвячені хвилюючі рядки Василя Симоненка «Лебеді материнства». Це своєрідний Гімн любові і синівської вірності Матері.
По-особливому виразний, чистий і світлий мотив у симфонію любові до матері вплів український поет Борис Олійник ( на жаль, на початку травня поета не стало). Він чи не єдиний в сучасній українській поезії автор, який створив не кілька віршів, циклів чи поем , а написав цілу книгу, присвячену матері. Називається вона «Сива ластівка». Пісні на слова поета сприймаються як народні.
Вічна і свята, грішна і праведна Мати, як і свята земля, на якій ми живемо. Стоїть мати і молиться за нас з вами, за мир в Україні, за полеглих героїв АТО і Майдану, за наш спокій. Тож помолімося і ми за неї.
Віддай усе, що взяв і освятись,
Ще більше, ніж узяв, зумій віддати.
Стоїть на видноколі світла Мати.
У неї вчись...
Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки, газета "Наша Монастирищина" 11 травня 2017 року

Гірський Чорнобильський полин

Чорнобиль. Стародавнє містечко, що пригорнулося серед лісів і ланів до лагідної річки Прип'ять. Засноване це місто, яке знаходиться на відстані 130 кілометрів від Києва, ще за часів Київської Русі. Назву отримало від різновиду трави полину-чорнобилки. Ніхто з тих людей, які будували славнозвісну Чорнобильську станцію , а разом з нею і розбудовували славне місто навіть уявити не міг, що згодом про нього заговорить увесь світ. Хіба можна було уявити , що будуть стояти пустками школи та дитячі садочки, житлові будинки та лікарні, заростатимуть хащами парки та сквери? Та страшна аварія, яка сталася 26 квітня 1986 року раптово змінила життя не лише жителів Чорнобиля. Так званий до цього часу мирний атом раптово став смертельною загрозою для багатьох жителів України, сусідньої Білорусії, та й інших держав.
Минає 31 рік з того часу, як нічну тишу розірвав той злощасний вибух, а його відлуння і досі відгукується в багатьох родинах. Першими в боротьбу з пожежею, яка здійнялась над одним з реакторів вступили пожежники. Українці Володимир Правик, Віктор Кібенок, Микола Ващук, Микола Тищенко, білорус Василь Ігнатенко, росіянин Володимир Тимощук ціною власного життя приборкували вогонь . їм би ще жити, кохати, ростити діточок... А після них були ще сотні і тисячі мирних жителів, які, не задумуючись, йшли на бій з страшною, підступною радіацією. Працівники Чорнобильської та інших атомних станцій, льотчики гелікоптерів, водії, медичні працівники працювали не покладаючи рук, розуміючи, що від них залежить життя багатьох жителів країни.
Прикрим є той факт, що тодішнє керівництво довго вагалося перед тим, як сповістити світу про страшну аварію. В той час, як вітер розносив смертельну радіацію на сотні кілометрів, ніхто не бив тривоги. Жителі сіл спокійно працювали на своїх земельних ділянках, в Києві проходила першотравнева демонстрація. Люди відпочивали на природі, відзначаючи Першотравневі свята. Як не дивно, але першим забили на сполох урядові кола Фінляндії та Норвегії, до територій яких також дійшла небезпечна радіація. І лише тоді розпочалася евакуація населення .
Страшна трагедія залишила після себе спустошені міста та села, родючі чорноземи та квітучі сади. Люди з болем залишали нажите роками, не усвідомлюючи того, що повертатись назад уже не доведеться. Скільки ж горя принесла ця страшна трагедія, скільки людських життів забрала.
Чорнобиль. Ще довго він буде з болем і жалем відгукуватись в наших спогадах. Скільки б років не минуло— він буде для нас вічним вогнищем скорботи.
Про Чорнобильську трагедію написано багато книг. Серед них поема Івана Драги «Чорнобильська Мадонна», «Прометеєвий пейзаж» Світлани Йовенко, «Ми долею тепер усі чорнобильці» Віктора Кочевського. Про вічний біль цієї трагедії йдеться у поезії Сергія Законнікова «Зона мовчання», творі Євгена Гуцала «Діти Чорнобиля». Документальна повість Леоніда Даєна «Чорнобиль - трава гірка»— це розповідь про мужніх пожежників Чорнобиля. Своїми творами майстри пера не лише розповідають по страшну сторінку з історії нашої багатостраждальної України, а й закликають нас робити все для того, щоб таке більше ніколи не повторилось.
Врятований світ — найкращий пам'ятник тим, хто загинув у чорнобильському пеклі. Пам'ятаймо про них і робімо усе, щоб ніколи не падала на землю гірка зірка Полин.
Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки, газета "Наша Монастирищина" 27 квітня 2017 року

Квітневі усмішки

В понеділок, 3 квітня, в читальному залі районної бібліотеки до Дня гумо­ру відбулося п'яте засідання літера­турного об'єднання «За покликом душі», що мало назву «Квітневі усміш­ки». На зустрічі, яку відкрила та про­вела Катерина Бульба (керівник клу­бу, директор краєзнавчого музею), зібралися письменники та аматори Монастирищини. Також було пред­ставлено розгорнуту книжкову вистав­ку «Сміх не гріх, а утіха для всіх» кра­щих творів цього жанру.
Катерина Григорівна розповіла присутнім про комічне в літературі, його роль та різновиди. Зокрема те, що воно перебуває не в об'єкті сміху, а в тому, хто сприймає протиріччя як комічне. Воно пов'язане із загальною культурою людини. Виділила форми комічного: гумор (використання до­тепності та гри слів); сатира (критика недоліків, суперечностей); іронія (при­хований сміх, замаскований серйоз­ною формою); сарказм («зла іронія», що має руйнівну силу). Також навела приклади комічного жанру в ук­раїнській та зарубіжній літературах. Побажала учасникам засідання за­лишатися веселими та щасливими, не втрачаючи почуття гумору.
Бібліограф районної бібліотеки Га­лина Тимошенко зауважила, що не­зважаючи на важкі часи, які нині пе­реживає Україна, відчуття гумору у людей збереглося. Презентувала кращих письменників української літератури, у яких є твори комічного жанру. А саме: Остап Вишня та його «Мисливські усмішки», гуморески Павла Глазового, гуморески та проза Олександра Ковіньки, співомовки Степана Руданського.
Має і Монастирищина письмен­ників, які також в деяких творах розк­ривають комічний жанр. Зокрема Федір Бойко, який видав уже 4 гумо­ристичних збірки. Присутні мали мож­ливість зачитати свої вірші, байки, гу­морески тощо, або інших письмен­ників. Віктор Клименко озвучив власні зразки сатири та гумору: «Репетиція», «Кумове здоров'я», «Нерухомість», «Блоха», «Хороший сусід». Присутні прослухали комедійну «Буваль­щину» Євгенії Комар. Володимир І * Люшень зачитав пародію, а також 2 вірші свого земляка Дмит­ра Даниленка. Народні гуморес­ки та байки «Догулявся», «Черед­ники винні», «Глечик та вогонь», «Кришталева чаша та глечик» декламував Павло Бондаренко, а також власну казку «Про гороб­чика Чика». До уваги слухачів була представлена гумореска-бувальщина «Good morning» у ви­конанні Валентини Асавлюк, вона показала власну точку зору подій, описаних у творі.
Катерина Бульба зачитала дек­ілька комедійних рядків із шкільних новин та бувальщини з власного життя, а також зауважи­ла, що гумор часто виручає зокре­ма їй вдалося позбутися надокуч­ливих комерційних представників за допомогою сатиричної оди.
Привітали на зібранні і нових учасників, які згодом вступлять до літературного об'єднання -це вчителі-філологи та письменниці Зінаїда Луценко і Тетя­на Крук. Зінаїда Валентинівна являється переможницею кон­курсу оповідань на Міжнародній конференції, також має другу премію на «Коронації слова-2012» за роман «Необдумана Міловиця», що зробила її відо­мою на всю Україну. Тетяна Крук презентувала слухачам свої до­тепні присвяти, а також зачита­ла ніжний вірш «Доня у долонях», який вона присвятила своїй донечці.
Не торкаючись гумористичної теми літературного зібрання, але надто ак­туально в наші дні Наталія Луценко із Долинки зачитала вірші про АТО, що надто болюче переживає. А на завер­шення Ольга Чекман декламувала гумористичні вірші Павла Глазового.
Зібрання закінчилося, воно прой­шло у теплій та невимушеній атмос­фері. Наступне відбудеться в травні та буде приурочене до Дня Перемоги над фашизмом у Другій Світовій війні.
Вікторія Янчук, газета "Зоря" 7 квітня 2017 року.

Героїзм і трагедія Холодного Яру

У березні 1917 року розпочалась Укра­їнська демократична революція. Завдяки їй постала Українська Республіка, під прапорами якої об'єдналися українці від Сяну до Дону, від Стародубщини до Томані. Тому 2017-й офіційно проголошено Роком Української революції. Тра­гічні події 1917-1921 років знайшли відображен­ня в художній літературі. Центральне місце займає твір відомого українського письмен­ника Василя ШКЛЯРА «Залишенець. Чор­ний ворон». У своєму творі письменник відтворює одну з найдраматичніших сторінок нашої історії — боротьбу українських повстан­ців проти окупаційної влади у двадцятих роках минулого століття на території Холод­ного Яру. «Від самого початку я знав, що це книжка мого життя. Тому працював над нею з винятковою старанністю й любов'ю», — зіз­нався якось автор.
Події, описані в романі «Чорний ворон» — це період нашої історії, який був особливо замовчуваний владою. Письменник Василь Шкляр родом із Черкащини. А Холодний Яр поміж Кам'янкою і Чигирином, де знаходилася Холодноярська республіка. 1921 року долю чотирилітньої війни, яку Росія розв'язала проти Української Народної Республіки, було вирі­шено на користь загарбника. Армія УНР опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників. Однак збройна боротьба ще роками тривала майже на всіх теренах України.
Відчайдушний опір більшовикам чинили повстанці Холодного Яру. На їхньому чорному бойовому прапорі були слова: «Воля України або смерть».
Чекісти писали «Жовто-блакитний остров — кипящий казан, с которым нельзя спра­виться». Справді Червона Армія перемогла Антанту Денікіна, Махна, поляків, але не могла впоратися з холодноярськими хлопцями. Це були досить освічені люди, колишні офіцери армії і УНР, раніше — офіцери царської армії, ті, хто свідомо, з ідейних переконань узяв зброю в руки, а також українські селяни, яких образила радянська влада.
Дія в романі розпочинається 1921 роком, коли Росія була ворогом Української Народної Республіки, щоправда, уже знищеної. І для багатьох читачів чи не вперше в українській літературі художньо переконливо, з історич­ною вірогідністю доведено: у 20-х роках мину­лого століття в Україні точилася не громадян­ська, а українсько-російська війна, в якій російська сторона виступала агресором. В очах селянства це була навала, подібна до орди. Так бачив своїх ворогів і Чорний ворон, від імені якого ведеться романна сповідь. Офіційна влада наклала табу на цей період історії, оголосивши бандитами героїв, провід­ників та учасників народного руху. Будь-які згадки про повстанців методично знищува­лись. Могили національних героїв більшовики зрівняли з землею. Складалося враження, що протистояння в Україні закінчилося перемо­гою радянської влади. Спираючись на числен­ні документи архівів, свідчення вцілілих холодноярців, письменник своїм романом роз­вінчав міф «української вселокірності».
«Чорний ворон» відтворює той останній етап холодноярської історії, коли більшовики реалізовували план ліквідації отаманів, повстанців, а згодом розгорнули масштабні репресії проти всього населення, утопивши в крові народний спротив. На хуторі Крісельці загинув Василь Чучупак, похований в селі Мельники. З села Цвітне походить отаман Пилип Хмара.
Документи — невід'ємна, надзвичайно вагома частина твору. Письменник Василь Шкляр розповідає: «У пригоді стали доступні мені документи Галузевого державного ар­хіву СБУ, численні донесення уповноваже­них ЧКта ГПУ, інформаційні зведення, поясню­вальні записки, звіти, доповіді, рапорти і навіть шифрограми». Автор органічно вплітає у тканину роману уривки, у яких зафіксовано хід збройного опору, наведено промовисті подробиці. «Вновь отличается банда Черного ворона. 11 июня она совершила налет на торфяные разработки у Ивановой гребли, что в 7 верстах к северо-западну города Смелы, ограбила склады, после чего разбросала лис­товки в призывом «Бий комуністів і кацапів!».
Ці «оперативные донесения, рапорты», розкривають хижацьке нутро окупанта, здат­ного або прилаштовувати, або нищити. І хоча тексти просякнуті ненавистю до українців, все ж інформатори мимохіть повідомляли про мужність та неабияку спритність повстанців.
Холодноярський повстанський рух — провідна тема твору «Чорний ворон». За жанром— це історичний роман. Але не тільки. Це і вестерн, і роман - притча, і реалістичний, документальний роман про фінал визвольних змагань у двадцятих роках. У ньому є все: і справжнє кохання, і кров з погонями та зра­дами, і карколомний сюжет, і дивовижні герої. У центрі оповіді — безстрашний вояк, що характеризується граничною самовідда­ністю. Він добре розуміє, що його життя, по суті, скінчилося, бо вичерпалася можливість вибороти волю для України. Другий зимовий похід (остання надія) завершився крахом. Усвідомлюючи свою причетність, ні про що не шкодуєш, бо свідомо зробив свій вибір. Вдивляючись у майбутнє, знаючи яким воно буде для нього особисто, для України, він і далі веде свою війну.
Головний герой роману — син лісника, випускник Московських математичних курсів, колишній штабс-офіцер війська УНР сотник Чорноусов, а це пізніше отаман Чорний ворон. Цілком реальний і водночас невловимий, він з'являється щоразу в іншому місці, там, де на нього не чекають, щоб завдати удару як не військовою силою, то хитрощами. У його душі уживаються поряд твердість і чуйність, жор­стокість і ніжність.
Він здатний на художнє осягнення дійсності, пише вірші, кохає так, що навіть смерть відступає перед коханням.
Хто ж вони, герої роману Василя Шкляра? У чекістських звітах вони проходили як «бан­дити», «головорізи». А насправді спочатку це були загони самооборони, згодом сформува­вся двотисячний полк опору, який невдовзі перетворився в 15-тисячну армію— потужну силу в боротьбі за право бути господарями власної долі на своїй землі.
Маємо пам'ятати уроки історії, проаналі­зувати помилки, що спричинили до поразки української державності.
Повчімося у наших героїв мужності і мудрості, щоб вистачило сили бути госпо­дарями власної долі.
Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки, газета "Наша Монастирищина" 6 квітня 2017 року

Витязь невмирущого слова

Василь СИМОНЕНКО — великий син України, її талановитий поет. У січневі дні 2017 року поетові мало б виповнитися 82 роки. Його називають символом національного пробудження, сурмачем доби, витязем молодої української поезії, одним із ко­рти письменників-шістедесятників. Життя Симоненка можна порівняти зі спалахом блискавки. Таке воно було яскраве й коротке, всього 28 років! Проте то ім'я добре відоме в Україні, творчість увійшла до золотої скарбниці української літератури. Його вірші запалюють прав­дивою любов’ю до Батьківщини, і людини, пісні на слова поета зворушують глибокими і трепетними почуттями. Долучімося ж і ми серцем до слова й думки Василя Симоненка, відчуймо щиру українськість й громадянську принциповість нашого земляка.
У коротенькому інтерв'ю Ва­силь Симоненко сказав: «Найбільше люблю землю, людей, поезію і село Біївці на Полтав­ці, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть. Найбільше боюсь нещирих друзів, більше мені сказати про себе нічого...»
Василь Андрійович Симоненко народився на другий день Різдвяних свят — 8 січня 1935 року в глухому поселенні Біївці Лубенського району на Полтав­щині. Майбутній український поет виріс у селянській хатині, що стояла над Удаєм -річкою. Тепер у ній облаштовано музей Василя Симоненка. З теплотою написав він про рідну хату у віршах.
Ти приймала і щастя, і лихо,
Поважала мій труд і піт.
І з-під сірої теплої стріхи
Ти дивилась жадібно в світ.
Дитинство поета випало на важкі воєнні роки. Хлопець зростав без батька. Коли той пішов із сім'ї, мати, Ганна Федорівна, повернула собі дівоче прізвище Щербань. Василь дуже любив діда Федора Щербаня, а дід— його. З дідом малий Василько ходив ранками косити траву. Довгими вечорами слухав казки, яких той знав безліч. Пізніше вдячний талановитий онук згадає свого славного діда не в одному творі, як от у поезії «Дід умер» та новелі «Дума про діда», зізнав­шись в останній: «... Я нікого так не люблю, як дідів. Це жива мудрість, неписана історія нашо­го народу...»
Своїй матері, яка віддала синові всю любов і піклування, завжди була вірним другом, порадником, підтримкою в життєвому вирі, найпершою шану­вальницею його таланту, поет присвятив найтепліші рядки віршів «З дитинства», «Матері».
Закінчивши середню школу із золотою медаллю, Василь Си­моненко у 1952 році вступив на факультет журналістики Київсь­кого державного університету ім. Т.Ш.Шевченка. Тут він почав писа­ти вірші, увічнювати в них близь­ких людей — друзів, родичів, односельців.
Друкувати свої вірші Василь Симоненко не квапився, бо були ці твори правдивими, говорилося в них не про любов до партії і вождя, а до простих людей. Але його поезії звучали — перепи­сувані, читані на літературних вечорах, у студентських аудито­ріях, у колах національно-свідомої інтелігенції.
Наприкінці 1956 року зі своїм однокурсником Станіславом Буряченком Василь приїхав до Черкас на переддипломну прак­тику в редакції газети «Черкаська правда». Друзям пощастило ста­ти штатними літпрацівниками в чудовому творчому колективі. Тут, у Черкасах, познайомився з дівчиною Люсею, а через три місяці вони одружилися. Неза­баром народився син Олесь. Напровесні 1960 року в Києві, пробуджене хрущовською відли­гою, юнацтво заснувало Клуб творчої молоді. Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах і вже був завідувачем відділу новоствореної газети «Молодь Черкащини», проте ра­зом з Аллою Горською, Іваном Драчем, Ліною Костенко, Іваном Світлишним, Євгеном Сверстюком, Василем Стусом , Миколою Вінграновським, Михайлом Брайчевським він став душею і окра­сою цього Клубу.
Охоче їздив Україною, як відо­мий поет брав участь у літе­ратурних вечорах і творчих диску­сіях, прагнучи пробудити в душах ровесників національну само­свідомість і потребу національ­ного відродження. В 1962 році вийшла перша і єдина прижит­тєва збірка поета «Тиша і грім». Василь Симоненко став членом Спілки письменників України. Україна для Симоненка — мати-святиня, вона йому дає крила й наснагу, глибінь роздумів і ху­дожні барви. У відданості їй для поета — синівське щастя, і сила, і честь. Полтавець родом, він закін­чив короткий життєвий шлях у Черкасах 13 грудня 1963 року. Невигойною раною запеклася смерть поета в серці його матері Ганни Федорівни. В 1998 році вона знайшла вічний притулок на черкаському цвинтарі, поруч із своїм Василем.
Влада боялася поета і після смерті, його творчість замовчувалася, цілими десятиліттями не видавали, оббріхували. Попри все вірші поета проростали па­ростками його любові, завзяття, віри, радості і гніву в серцях людей.
Симоненко нині — символ незнищенності українського духу, символ правди і сумління. Його посмертно нагороджено Дер­жавною премією України імені Тараса Шевченка за збірку «Ле­беді материнства», а його вірші, покладені на музику, стали без­смертними піснями. Він живе у своїх творах як взірець гідності для нас. Не померкне з літами його поетична зоря, горить висо­ким, чистим світлом на небосхилі українського письменства.
Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки, газета "Наша Монастирищина" 9 лютого 2017 року

Людина неспокійної вдачі

Першого лютого гарну юві­лейну дату, сповнену мудрості і краси життя, відзначає Ганна Панасівна ЯКУБЕНКО із Монастирища. Всі роки трудової діяльності ця творча жінка, активна і багатогранна у своїй діяльності віддала праці на культурній ниві — трудилась в бібліотеці і водночас була активною учасницею художньої самодіяльності району Тала­новита співуча жінка, автор багатьох сценаріїв свят і різно­манітних заходів була душею колективів.
Сьогодні вашій увазі, ша­новні читачі, пропонуємо спогади її колег, а всі разом щиро вітаємо Ганну Панасівну із поважним ювілеєм, зичимо міцного здоров'я, добра і зла­годи в житті.
Ось що розповідає Ольга ВОВКОТРУБ.
— Мій перший спомин про Ганну Панасівну Якубенко «родом із дитинства». Молода струнка жінка в той час пра­цювала в Летичівській сіль­ській бібліотеці, а моя мама трудилась медсестрою у ФАПі. Саме із Ганною Панасівною пов'язана моя згадка про першу книгу із бібліотеки, яка запа­м'яталась на все життя...
А через багато, років доля звела мене з цією чудовою жінкою в центральній район­ній бібліотеці, куди я прийшла працювати у 1987 році. Вона в той час керувала дитячою бібліотекою. Саме тут було найбільше навантаження, адже в той час тільки в школі №1 було по 5 і більше класів першачків, і всі вони були читачами дитячої бібліотеки. Звісно, що не кожен витри­мував таке навантаження і тільки з часом Ганна Пана­сівна зуміла підібрати колек­тив. Майже одночасно сюди прийшли О.О. Матюшко, Н.М. Галай, умовила Ганна Пана­сівна працювати в бібліотеці і мене — в той час ввели посаду бібліотекаря читаль­ного залу. Чесно кажучи, трішечки побоювалась, бо знала, якою вимогливою є Ганна Панасівна. Та склалось все чудово, колектив підіб­рався дружній, спільну мову знаходили легко, а наша нас­тавниця в усьому допомагала. Саме завдяки їй всі ми навчались в Канівському культосвітньому училищі, старались засвоїти «тон­кощі» бібліотечної справи, вміння спілкуватись з дитячою аудиторією.
На початку 90-х років почало відроджуватись наро­дознавство і Ганна Панасівна приділяла цьому напрямку роботи дуже багато уваги.
...Дивлячись на ті роки через призму часу, приємно згадувати, як цікаво було працювати, бо ж робота при­носила задоволення. Був чу­довий мікроклімат в колек­тиві, всі любили трудитись творчо, з вогником. Від себе особисто та від усіх колег щиро вітаю Ганну Панасівну.
Хай буде щастя і добро із Вами повсякчас,
Людське і сонячне тепло хай зігрівають Вас!
Галина ТИМОШЕНКО, бібліограф районної бібліотеки — Це було 5 серпня 1982 року. Того дня я по закінченню Канівського училища куль­тури прийшла працювати в центральну бібліотеку і позна­йомилась із Ганною Пана­сівною Якубенко. Саме вона очолювала методичне керів­ництво читанням дітей районної бібліотеки і сільських бібліотек-філіалів.
Завжди доброзичлива і врівноважена, все тепло своєї щирої душі вона від­давала улюбленій бібліотеч­ній справі. Людина творча, обдарована, вона була відо­ма всім — від малого до старого. Ще дошкільнятами по книги до Панасівни прихо­дили ті, хто сьогодні працює на керівних посадах, хто приїздить в місто з далеких країв. Захоплююче, цікаво проходили в дитячій бібліотеці різні заходи — літературні ранки і вечори, години цікавих повідомлень, огляди та вікто­рини, що організовувала Ган­на Панасівна. її любов до книги переросла у справу всього життя. За роки, що вона трудилась в бібліотеці, цей заклад перетворився на су­часний просвітницький та культурно-масовий центр.
Багато своєї праці, розу­му, винахідливості, таланту віддала Ганна Панасівна створенню іміджу бібліотеки. Цій чудовій жінці притаманні такі риси характеру, як щи­рість і щедрість, життєлюб­ність і цілеспрямованість. Вміла господиня, талановита співачка, щира берегиня наці­ональних звичаїв і обрядів...
Багато теплих слів хо­четься сказати про нашу юві­лярку, яку так любили і поважали в колективі. Вона і досі користується беззаперечним авторитетом у колег, до неї йдуть за порадою і підтримкою.
Шановна Ганна Пана­сівна! Щиро вітаємо Вас із ювілеєм! Нехай тепло Вашої щедрої душі ще дов­го зігріває всіх нас.
Газета "Наша Монастирищина" 2 лютого 2017 року

Вони - Нескорені (книга про бійців АТО)

У кулуарах Верховної Ради в День Збройних сил України, 6 грудня, пре­зентували книгу Валентини РОЗУМЕНКО «Нескорені». У ній зібрано 16 розповідей-інтерв'ю як із зовсім юни­ми бійцями, так і з досвідченими воїна­ми. Більшість з героїв книги отримали важкі поранення на фронтах неоголошеної війни на сході України. Книга «Не­скорені» побачила світ завдяки спри­янню громадської організації «Українсь­ка асоціація інвалідів АТО».
«Нескорені» - книга, що адресована широкому загалу читачів, аби приверну­ти увагу громадськості та влади до про­блем демобілізованих, і, в першу чергу -постраждалих бійців, які були важко по­ранені внаслідок неоголошеної війни на сході України.
Читачеві пропонуються реальні історії героїв-сучасників, що пройшли крізь пек­ло Іловайська, Дебальцевого, Донецько­го аеропорту та інших «гарячих» точок і - вистояли! Багато хто отримав велику психологічну травму, дехто втратив ноги, руки, та ніхто не піддався вироку долі...
Вони - «Нескорені», бо вижили і, док­ладаючи надлюдських зусиль, пройшли важкі щаблі реабілітації та намагаються повернутися до повноцінного життя.
Ця книга - про високі зразки мужності, сили духу, самопожертви і героїзму. У кожному інтерв'ю достовірно й докумен­тально відтворюються ті події, забувати про які ніхто не має права! «Коли я пра­цювала над своєю попередньою книгою «Майдан... Хто, якщо не я?!», ніколи не думала, що через два роки доведеться писати книжку про жахіття війни у своїй країні та ще й із сусідньою «братньою» державою, - розповідає авторка. - Мої герої мають бути зразком для тих людей, хто втратив силу духу не лише на війні. Адже завдяки наполегливій та важкій щоденній роботі, допомозі друзів і рідних, власній силі волі ці чоловіки сміливо сприймають долю і говорять: «Життя не закінчується, а стає дещо іншим!».
Валентина Розуменко зауважує, що для неї було важливим у розповідях показати ще й процес реабілітації бійців, які стали героями книги, їхнє становлення й повернення до життя. А також розповісти, яка приділяється увага людям з особливими потреба­ми в інших країнах.
До речі один із воїнів, історія якого потрапила у книгу - монастирищанин Роман Возний. За рік перебування на війні 34-річний Роман пройшов чималі випробування долі: був тричі поране­ний, двічі контужений, пережив два місяці полону в підвалах служби без­пеки бойовиків у Донецьку, де його катували, двічі виводили на розстріл, аби «зламати», переманюючи на свою сторону. Та мужній чоловік вистояв...
«Так, наші бійці тримали й тримають свої позиції на Сході ціною власного здо­ров'я і життя. Стояли і стоять на смерть для того, щоб нога ворога не ступила на дорогу нам українську землю. Щоб наші діти не знали війни - це головне заради чого ми там були і повернулися додо­му» - розповідає Роман.
Ми горді, що в нас є такі славетні зем­ляки, якими пишається Україна. Про них мають знати всі, на їх прикладі ми має­мо вчитися бути дружніми і вірним своїй Батьківщині. Та головне - хай буде мир у домівках наших мужніх воїнів-захисників та у всій Україні!
Юлія Немцова, газета "Зоря" 17 грудня 2016 року

Армагедон на Майдані

Давня лемківська пісня «Пливе кача по ти­сині...» у виконанні гурту «Пікардійська терція» стала тугою, смутком, офіційним жалобним Гімном країни. Під цей пісенний щем, його багатоголосся, тисячі українців проща­тися з Героями Небесної Сотні. І тепер цей твір повів наш народ у пам'ять про тих, хто навічно впав на Майдані за нашу свободу.
У них були такі мирні професії. Як вони мали з такими навичками опини­тися на лінії вогню? Як, мабуть, посміхався снай­пер з цих незграб — ще б пак: йти в атаку з дерев'я­ними щитами та палицями — це ж так непрофесійно, хіба так вчинить професій­ний солдат? Хіба вояк буде рухатися по відкритій ву­лиці Інститутській? Фахові вбивці розстріляли їх граю­чись — стріляли одному в ногу та вбили тих, хто нама­гався витягнути поране­ного.
Навіщо вони йшли впе­ред? Навіщо? Адже їм так багато було чого втрачати. Вони пішли на смерть за свободу і гідність своєї держави.
Під вечір 21 листопада незадовго після оприлюд­нення рішення уряду про припинення процесу підго­товки підписання Угоди асоціації України з ЄС, люди почали саморганізовуватись через соці­альні мережі. Перша акція розпочалась у Києві на Майдані Незалежності близько 22 години. Під кінець доби учасників мітингу налічувалось бли­зько 1500 осіб. На Майдан прийшли журналісти, гро­мадські активісти, опози­ційні політичні лідери. З'я­вилась міліція та посилені загони Беркуту. Люди вирішили зали­шатись на ніч. Цього дня суд ухвалив рішення забо­ронити встановлення на­метів, кіосків під час про­ведення акції на Майдані Незалежності, вул. Хреща­тик та Європейській площі до 7 січня 2014 року.
Цього дня з'явилась інформація про те, що небайдужі люди вийшли на «євромайдани» у Донець­ку, Івано-Франківську, Луцьку, Харкові, Хмельниць­кому та Ужгороді. Люди вийшли на мирну акцію протесту проти рішен­ня уряду. Вони не плану­вали ніяких збройних сути­чок. Вони просто відстою­вали свої права. У ніч проти 30 листо­пада українська влада си­лами «Беркуту» влаштува­ла силовий розгін євромайдану в Києві. Внаслідок розгону було травмовано десятки протестувальників. Частина людей, що втекли від Беркуту, захо­валась в Михайлівському золотоверхому монастирі на Михайлівській площі. І тоді люди в більшості своїй вийшли на Майдани по всій Україні відстоювати своє право на євроінтеграцію, на життя в країні, де пова­жають честь і гідність кож­ного громадянина, де не­має насильства, де кожна людина має захищені права.
Повість Василя БАЗІВА «Армагедон на Майдані» — спроба передати версію подій на Майдані . Роман-реквієм, в основі якого реальні події, герої і нелю­ди — перше художнє полот­но про галактичні за своїм масштабом події в Україні, що ввійшли у всесвітню історію під священною та магічною смислоформою — Майдан. В апокаліптичному вимірі на авасцені ХХ1 ст., якою став Майдан посеред сакрального для всієї планети Києва, ору­дують у живій людській плоті ангели й демони. В транскрипції третього тисячоліття. Роман присвя­чено пам'яті Юрія Вербицького та усіх героїв, полеглих за Україну в 2014 році. Героїв у творі небага­то, їх одночасно мільйони, бо кожен, хто стоїть на Майдані— головний герой книжки. Незважаючи на те, що Василь Базів описує лише кілька сюжетних ліній і доль, таке відчуття, що вже знаєш у подробицях життя мільйонів. Це лише спочатку здається, що пи­сьменник вибрав кілька безсонних майданівських ночей і описав кілька жит­тєвих епізодів. Насправді все значно складніше. Аби зрозуміти цей твір, пот­рібно знати передісторію революції, яка переросла у війну. Треба усвідомити увесь жах реалій 90-х ро­ків. Потрібно поцікавитись історією Донбасу, бандою Ахаті Брагіна, треба знати ким були міністри, ті, хто зачищав Майдан і хто від­давав накази. Книжка неп­роста. Вона, як скринька Пандори, відкриває все нові й нові горизонти. На смисловому тлі подається документальна маловідо­ма історія про те, що і як призвело до Повстання, котре стало безпреце­дентним актом кривавого вознесіння із провалля гуманітарно-кримінальної катастрофи для майже 50-мільйонного людського згромадження в центрі Єв­ропи. Водночас всенарод­ний Бунт Гідності став про­логом до визвольної війни, в супрязі з усім прогресив­ним світом — древньої нації проти планетарної загрози земній цивілізації, яка постала перед очма­нілим людством осатаніли­ми ордами московських варварів, що виринули на полях глобальної епохи із темних віків.
Ще довго-довго з поко­ління в покоління будуть передаватися спогади про тих, хто залишив земне життя у 2013-2014 роках. Ця подія сколихнула весь світ, не залишила байду­жою жодну душу. Палають свічки пам'яті загиблих Героїв Небесної Сотні у наших серцях, а розмі­рений бій хронометра від­чеканить час скорботи, душевного болю і жалю.
Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки, газета "Наша Монастирищина" 15 грудня 2016 року

Наш дух не зламати, свободу не вбити!

Указ Президента П. Порошенка «Про відзначення у 2016 році Дня Гідності та Свободи» спрямований на забезпечення гідного вшанування громадянської мужності учасників революційних подій у відстоюванні прав людини та європейського майбутнього України, їх відданості ідеалам свободи, справедливості та утвердження в нашій державі демократичних цінностей. День Гідності та Свободи відзначається 21 листопада – у день початку подій, які стали для України історичними: Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності 2013 року. Цього дня також вшановують мужність і героїзм учасників антитерористичної операції в Донецькій та Луганській областях, волонтерів, інших патріотів, які відстоюють територіальну цілісність України, захищають надбання Революції Гідності.
З нагоди цієї знаменної дати в районній бібліотеці було організовано спільний захід працівників бібліотеки та районного будинку культури, який носив назву «Наш дух не зламати, свободу не вбити!» для гідного вшанування всіх захисників свободи та незалежності України. На годину пам’яті зібрались представники місцевої влади, учні 11-х класів ліцею-школи І-ІІІ ст. «МНВК «Ерудит», запрошені гості: волонтер Руслан Плетінко та учасник Майдану Максим Ботік. Для присутніх було проілюстровано найтрагічніші, найжертовніші сторінки історії нашої країни. Перед молоддю було розкрито глибинний зміст демократичних перетворень, європейських цінностей, яких прагнули українці та відстоювали свої права на Майдані. Сьогодні ми з великою вдячністю згадуємо Героїв Небесної сотні, котрі стали символом утвердження прагнень до європейських цінностей. І за цю боротьбу, за нашу з вами свободу й оновлення країни заплачено страшну ціну: своє життя віддали найкращі. І більшість з них – молоді, сильні, ті, хто лише почав жити. Нажаль, до цих пір на території нашої держави немає спокою. Після Майдану розпочалися військові дії на Сході України, в ході яких було втрачено вже кілька тисяч життів солдат та мирних жителів, серед яких наші земляки: Роман Бевз, Руслан Нищик, Петро Кізім. Проливалась козацька кров на Майдані, збирає свою жатву смерть в окопах на Донбасі…
З цікавістю слухали розповіді Максима Ботіка, який пройшов весь Майдан і в десятці перших записався добровольцем, коли розпочались події на Сході України та волонтер Руслан Плетінко, який здійснив 48 виїздів на передову з гуманітарною допомогою для наших бійців. Запрошені гості розповіли про події на Майдані, про ситуацію в зоні АТО, ознайомили присутніх з бойовими трофеями, показали бронежилети, каски, осколки мін та снарядів, з якими доводиться стикатись нашим захисникам на передовій, прапором з підписами наших земляків, які воюють на всій лінії розмежування, дали вичерпні відповіді на запитання молоді. Вшановували живих, поминали загиблих віршованими рядками, українськими піснями. Діставали до серця пісні «Свіча», «Повертайся живим», «Прошу в неба і землі» у виконанні Альони Півень, Ірини Дорошенко, Анастасії Якименко. Дарувала наснагу та надію на щасливе майбутнє пісня «Це моя Україна» у виконанні Анастасії Мазур. Минуть роки, відлетять у вічність, але не згасне пам’ять про героїв Майдану, про героїв-воїнів АТО, які загинули за цілісність, гідність і свободу нашої держави.
Валентина Григораш, директор Монастирищенської районної бібліотеки, газета "Зоря" 3 грудня 2016 року

Сучасні герої незалежної України

Листопад 2013 – лютий 2014, «Революція Гідності», події на Донбасі та Луганщині. Вони тривожать наші душі, не залишають байдужими жодного громадянина країни. Кровоточать рани наших сердець з приводу того, що відбувається на сході країни. У нашу мову ввірвалося таке коротке, загрозливе, небезпечне, ніби постріл, слово АТО. Це біда для всієї України, і жодна людино не може бути осторонь.
Подвиг героїв вже виписано у найвеличніші сторінки української історії. Цей подвиг буде надихати покоління українців, як надихають нас подвиги козаків та жертовність героїв Крут. Але захист Батьківщини — це не тільки мужність, не тільки відданість. Це смерть і сльози матерів. Наші мужні захисники боронили Слов'янськ і Крама­торськ, Маріуполь.
Другий рік точиться війна. Кожен сприймає і осмислює її як може. Журналісти — репорта­жами, письменники — художнім словом. З'явилась ціла ніша літе­ратури на тему війни (АТО), Українська письменниця, журналістка Галина ВДОВИЧЕН­КО видала новий роман «Маріу­польський процес». Усе як на війні: втрати, біль, знову втрати... Роману й Ользі судилися не найкращі часи для зустрічі. Поло­нений укр і сепаратистка — чи є зараз гостріша суперечність?Дівчина Оля, яка мешкає поблизу Маріуполя, просить, щоб їй дали полоненого для проведення робіт із заміни підлоги, яку їсть грибок. Так зароджується їхні почуття. Подальша історія їх вза­ємин зворушує й спонукає переосмислити те, що ми знаємо про донецькі події, війну. Перед написанням роману авторка почула від полонених вояків, які ліку­валися у Львівському госпі­талі, історію про україн­ського бійця, який покохав сепаратистку. Коли хло­пець загинув, його батьки вирішили взяти дівчину, яка була вже вагітною, до себе додому—до Львова. Місце дії — поблизу Маріуполя. Саме там, де відбувалися найуспішніші та найдрама­тичніші для України бойові операції, звільнення Маріуполя, зупинення наступу перед «воротами міста», бої під Широкіним, контрнаступ. Це своєрідний форпост перед Донбасом. Що ж до Маріуполя, міста, яке є в назві книги. Про «Маріупольський процес» роз­мірковують і солдати, йдеться про майбутній судовий процес (подібний Нюрбергському), який все проаналізує і покаже присутність Росії у війні. «Таке враження, що автору цього роману хтось надиктував про ті події на Сході. Той, хто усе це бачив і пережив»,— так сказав про роман Олександр Ложчук, боєць 3-го батальйону терито­ріальної громади. Процес чи­тання «Маріупольського про­цесу» був би легким, якби не серйозність явищ, про які в ньому йдеться. Тому читачам важко може бути читати цю книгу. Як важко буває читати звіти з фронту: за кожним рядком — страждання.
Роман цей доповнює наші знання про війну і про українців на війні й породжує знання, що страждання минуть, а українці і Україна будуть.
Новий твір Василя ШКЛЯРА, народжений героїзмом нашої сучасної історії, в якій пережили підступність сусідів, споглядаль­ну байдужість з боку багатьох інших країн-гарантів, на чиє благородство покладалася Ук­раїна, здаючи свій ядерний потенціал понад двадцять років тому «Чорне сонце» — це про нас і для нас, про наші цінності, заповідані пращурами, силу духу древнього народу. Письменник написав Думу про братів Азов­ських. Вони перемогли страх смерті ще на Майдані, коли йшли проти снайперських куль. І коли зрозуміли, що на сході стає гаряче, поїхали туди. Написаний по гарячих слідах подій війни, яку сором'язливо називають АТО. Це Російсько-українська війна очи­ма бійця полку «Азов» Маляра. Хто і навіщо затягує криваву драму? Яким наш герой бачить майбутнє Вітчизни? Глибока, сповнена смутку, болю і надії сповідь хлопця, якого честь і сумління змусили взяти до рук зброю. Незважаючи на бої, кров і смерть, твір ніби родинний фотоальбом. Тільки замість світлин у ньому слова.
Ось боєць із яскравим позив­ним Сіроманець, якщо глянути збоку, таки вайлуватий, можна подумати, зовсім незграба, але то велика омана. Хома — вісім­надцятилітній сирота з Волині та дев'ятнадцятилітній Аксьон із Луганська, якого зреклися бать­ки за те, що воює за Україну, а не за «ополчення». Вони — як двоє братів, що завжди поруч. І заги­нули в одному бою. Хома накрив собою гранату, але осколок поранив Аксьона і поховані обоє поруч. Ми зав­жди готові до смерті, ми перемогли страх ще на Май­дані, коли йшли на кулі з дерев'яними щитами, коли поруч падали мертві друзі, а ми йшли до останнього, а потім кожен, хто вижив ска­зав собі: «Мене вже немає, я вбитий, але Бог ще відвів мені час для війни, тому що не треба нічого боятися — коли я впаду, то повернуся туди, звідки прийшов».
Кажуть, герої не вмира­ють, але хочеться, щоб вони замість бути героями жили. Тут є багато такого, чого без них не зробить ніхто. Тут на землі, вони потрібніші, ніж на небі.
Книга «Чорне сонце» — це тепла повість. Гортати її важко, бо горло постійно стискається, а на очі набігають сльози. Але потрібно пам'ятати хлопців, які померли за нас із вами.
Запрошуємо вас прочитати ці хвилюючі книги.
Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки, газета "Наша Монастирищина" 24 листопада 2016 року

Презентація роману Світлани Талан "Повернутися дощем"

Болить мені …Ти знаєш як болить?
Болить біда, що зараз в Україні.
Ця рана душу втомлену ятрить, І сліз не можу втримати я нині…

Ліна Костенко
У вересні 2016 року відбувся Міжнародний книжковий «Форум видавців у Львові» – найголовніша і найочікуваніша в Україні книжкова, літературна, культурна подія року. В рамках «Форуму видавців у Львові», як завжди, - улюблені традиційні заходи і багато новацій. Цьогоріч в роботі Форуму взяли учать і працівники Монастирищенської районної бібліотеки: заввідділом обслуговування ЦРБ Мартиш Оксана та бібліотекар читального залу Ярмолюк Майя. Бібліотекарі ознайомились з асортиментом видавництв та новинками літератури, побували на презентаціях та автограф-сесіях відомих українських авторів. Особливо запам’яталась зустрічі з Світланою Талан.
Світлана Талан за версією журналу «Фокус» входить до трійки найпопулярніших письменників України. Її книжки отримали найвищі відзнаки конкурсу «Коронація слова».
Світлана Талан пише романи у жанрі «реальні історії», які їй підказує саме життя. Усі твори на гостросоціальну тематику, незмінним залишається одне: головна героїня її книжок – жінка-українка, сильна духом, зворушлива, ніжна, чуттєва.
Письменниця розповіла про те, звідки вона черпає натхнення для нових творів, про літературну працю. Авторка презентувала присутнім свій новий твір «Повернутися дощем», який вона писала, перебуваючи під враженням останніх подій на сході України. Учасники зустрічі мали можливість отримати відповіді на свої запитання та придбати книги із автографом письменниці.
Книга "Повернутися дощем" є продовженням "Оголеного нерву", яка розповідає про події на Донбасі у 2014 році. Це книги одного циклу, в них Визустрінете вже знайомих героїв. Але книгу "Повернутися дощем" можна читати як самостійний твір. І, навіть, якщо Ви пропустили першу книгу циклу, Ви зможете зрозуміти та оцінити неперевершену сюжетну лінію цього захопливого роману СвітланиТалан! Правда про війну…в наш час. Вона інша. Суперечлива, далека, безглузда, як чуже горе…Очевидна, неприкрита, гола…У промоклому до білизни одязі, у бабусиних повстяних капцях, перев’язаних шпагатом, щоб не потонули в чіпкій багнюці…З автоматами проти гармат, з гарматами проти танків, з танками проти «Градів»…З вірою в бога, з надією повернутися…повернутися дощем…
«Русская весна» закінчилась для Насті та її рідного міста Сєвєродонецька, але гірким був присмак перемоги: сестра Ніна назавжди їде з ненависної їй України, донька Іванка та син Геник — непримиренні вороги, а чоловік — колишній. Та попереду в Насті нове кохання й нова надія… Попереду літо. Блокпости. Іловайськ. Смерть цього літа збиратиме щедрий врожай. А їй протистоятимуть жінки, разом з чоловіками наближаючи перемогу: на відстань простягненої руки з кавою для захисника у затишній кав’ярні, на кілометри волонтерських поїздок, на постріл зі снайперської гвинтівки. Чи була Настя готова до того, що чекало на неї, коли їхала з вантажем волонтерської допомоги для добровольців «Айдару»? Чи Геник та Уля сподівалися зустрітися живими по той бік Іловайського котла? Чи Богдана Стефанівна вірила, що колись знову збереться разом велика родина, яку, наче поле соняхів, перепахала війна? Щоб вижити, треба навчитися бачити у приціл ворога, а не живу людину. Проте одного разу ти побачиш там з дитинства знайомі риси…
Читаючи книгу, переживаєш цю війну серцем. Цій книзі віриш сповна, хоч вона і художня, не так як нашим телевізійним новинам. Боляче стає на душі від того, що багато людей до сьогоднішнього дня не розуміють, що в Україні триває війна. У донбаському краї бойовики та окупанти вбивають людей за любов до рідної землі. А в цей час ще так багато нещирості і байдужості в інших людей. «Якщо опустити крила, то їх можуть зламати вітри долі» - такі правильні слова з книги Світлани Талан. Якщо б наші захисники там, біля Іловайська «опустили крила», що було б? Про їх героїзм, вихід з цього «котла смерті», їх поневіряння і віру у перемогу добра і справедливості в книзі багато описано. І головна героїня Настя, переживши полон, перехворівши зраду і смерть рідної дочки не зламалася також. Її принциповість, патріотизм, чесність, сміливість і відвертість є прикладом для наслідування. В книзі не тільки війна, кров, зрада. Тут живе любов і дружба, вірність і кохання, доброзичливість і сердечність. Читаючи книгу розумієш, що в жодному разі не можна опускати руки і нарікати на долю, а потрібно намагатись поборотися за зміни в своєму житті, в державі і допомагати іншим це робити. «Якби ще можна було засипати бруд в душах деяких людей». Такими словами закінчує свою книгу Світлана Талан. Зрада, нещирість, ненависть, злоба ще панують в цьому світі і в Україні також, на жаль.
Велика вдячність Світлані Талан за цю та інші її книги, які спонукають людину до роздумів, до того, щоб усвідомити і переконатись, що «якщо людина відчуває біль – вона жива, а якщо вона має змогу відчувати ще й біль інших – вона людина». Слова правди і не заперечиш цьому.
Пам’ять людську стерти неможливо, свідчення учасників подій, подані в книзі, інші факти будуть виховувати молоде покоління в патріотичному дусі.
Майя Ярмолюк бібліотекар читальної зали районної бібліотеки, газета "Наша Монастирищина" 10 листопада 2016 року.

Війна була, війна триває /28 жовтня - День визволення України від фашистських загарбників/

Час не панує над окремими подіями історії. До таких подій однозначно належить Друга світова війна 1939-1945 років. Війна, яка докорінно змінила глобальну геополітичну ситуацію; війна, яка за кількістю жертв, особливо серед мирного населен­ня, за розмахом жорстокості та за рівнем руйнувань набагато перевершила Першу світову війну, яка призвела до небаченої гу­манітарної катастрофи, проявом якої були не тільки масові екзекуції, депортації, бло­кадні голодні смерті, але й велетенські зсу­ви в морально-етичній площині.
28 жовтня 1944 року - вікопомна й доле­носна дата для всіх українців. Цей день назавжди залишиться в пам'яті нашого народу. Більше 70-ти років відділяє нас від подій ми­нулої війни. Для історії це небагато, а для людини - усе життя. Протягом 40 місяців (із 22 червня 1941 року до кінця жовтня 1944 року) велись військові дії на всій території України. За роки окупації було зруйновано по­над 700 міст та 28 тисяч сіл, повністю чи час­тково знищено понад 16 тисяч промислових підприємств. За сучасними підрахунками за­гальні людські втрати України у війні станов­лять майже 9 мільйонів громадян.
На окупованих територіях з'явилися гестапо та німецьке цивільне управління. Замість пра­вопорядку, мирного і спокійного життя, охорони права людини та її майна, поваги до культури, мови, історичних традицій народу окупанти при­несли безправність, відкритий грабунок, зухва­ле заперечення української мови, культури, не­щадний терор. Масове вбивство українських євреїв в Бабиному яру, розстріли або виселення до концтаборів інтелігенції, знищення голодом і кулями військовополонених у таборах...
6-12 січня 1943 року війська 4-ох фронтів розпочали визволення України. Жорстока битва за Київ відбувалась у надзвичайно важ­ких умовах із провалом кількох операцій. А чого вартий Букринський плацдарм, де ра­дянські війська зазнали колосальних втрат. Всього під час визволення Києва за різними даними загинуло до 2-х мільйонів воїнів.
Сьогодні всі ми у довічному боргу перед ве­теранами війни, яким пощастило пройти че­рез горнило війни і дожити до світлого дня Перемоги. Все менше залишається їх у жит­тєвому строю. Їхні груди вкриті медалями, а на скронях сивина. Сьогодні вони часто згадують своїх бойових побратимів, жахливі будні війни. Колись прийде день, коли піде із жит­тя останній герой Другої світової війни. І зали­шиться світла пам'ять про незабутніх героїв...
...Але на долю нашого народу знову прий­шли важкі випробування. Із березня 2014 року Україна перебуває у стані неоголошеної війни, що триває на сході. Сепаратисти у Донецькій та Луганській областях, при підтримці зброй­них сил Росії, намагаються посягнути на неза­лежність та суверенітет України. На захист Батьківщини стали відважні сини та дочки неньки-держави. Їх об'єднало бажання жити у вільній та незалежній Україні. Наш народ обов'язково переможе у цій війні, ми поборе­мо підступного ворога на сході України.
Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки, газета "Зоря" 28 жовтня 2016 року

Зустріч із учасниками АТО

Ніщо так не об'єднує людей, як біда. Сьогодні ж вона на всіх одна - війна, хоч як би ми її не називали. Хтось бере у руки зброю і йде захищати рідну землю, а хтось допомагає фізично, фінансово чи морально. В прагненні підтримати наших відважних воїнів єднаються і дорослі, і діти. Тому, з ме­тою виховання в учнів патріотизму, шанобливого ставлення до Батьківщи­ни, гордості за наших захисників Вітчизни нещодавно у районній бібліотеці була організована щира, по-родинному тепла зустріч з героями-земляками, які брали участь в бойових діях в зоні АТО - Андрієм Шквирою, Русланом Гедзуном, Володимиром Стрембіцьким. Це люди сильної волі, мужнього ха­рактеру, впевнені в собі патріоти України.
Зі словами подяки і гордості за наших земляків звернулася бібліотекар О.В.Мартиш, яка розповіла про соціально-економічну ситуацію в країні, зак­ликала учнів ніколи не забувати про важливий внесок наших земляків, які відважно захищають державу. Від педагогів та учнів вона висловила глибо­ку вдячність та шану бійцям за їхню мужність, за силу волі і витривалість. Хвилиною мовчання учасники зустрічі вшанували пам'ять загиблих зем­ляків Романа Бевза, Руслана Нищика та Петра Кізіма.
Щирим і хвилюючим було спілкування ліцеїстів із воїнами, які поділилися враженнями від пережитого, бо довелося їм побувати і під обстрілом сумно­звісних «градів», і зазнати гіркоти втрати бойових побратимів. Важко було говорити про війну і смерть, легко - про військову дружбу і про друзів-побратимів. А ще бійці закликали молодь, виховувати патріотизм у серцях ще зі шкільної парти та вірити в перемогу. Щоб відволікти солдатів від нелегких спогадів і тривожних думок, учні 10-Б класу супроводжували програму захо­ду виступами читців-декламатарів: Д.Кучер (власний вірш), Р.Бицюк, Р.Бохонська, а також патріотичної пісні «Україна-мати» у виконанні учнів Т. Бон­дар, І.Цехмейстук, І.Лантух, Р.Бохонської та В.Колодій. Учні, педагоги, праців­ники районної бібліотеки побажали бійцям здоров'я, удачі, щастя, миру.
А ще учні нашого класу приєдналися до акції «Лист пораненому» з побажаннями здоров'я, удачі, сили нашим захисникам, які воюють на сході країни за незалежність України. І, як наголосила наш класний керівник Н.А.Сергієнко: «Це маленька краплинка доброти і розуміння, але краплинка до крап­линки - і це вже річка, що рве греблю байдужості». На завершення учасни­кам бойових дій від вдячних учнів були вручені квіти, а на пам'ять про зустріч з учасниками АТО було зроблено світлину.
Роксолана БИЦЮК, учениця 10-Б класу МНВК «Ерудит» газета "Зоря" 22 жовтня 2016 року

Учні зустрічалися з воїнами АТО

Днями Монастирищенська районна бібліотека запросила на зустріч «Сучасні герої неза­лежної України» учнів 10-11 класів МНВК т» та воїнів АТО: Володимира Стрембіцького, Руслана Гедзуна та Андрія Шквиру.
Воїни-захисники розповіли молоді про нелегкі дні, проведенні в зоні антитерористичної операції, про біль і втрати своїх побратимів, про братерство і дружбу, яка допомагала вистояти і вижити під час служби.
Юнаки та дівчата поставили гостям ряд запитань, на які отримали вичерпні відповіді. Власну поезію присвя­чену захисникам України прочитала Кучер Дарія, пода­рували вірші Бицюк Роксолана та Бохонська Руслана.
«Кіборг» Донецького аеропорту Андрій Шквира розповів, що під час служби отримував книги від бібліотеки, яка в рамках Всеукраїнської акції «Бібліоте­ка українського воїна», вже другий рік поспіль збирає книги, які приносять небайдужі монастирищани та передає з волонтером Русланом Плетінком на передову. Спраглі за друкованим словом, подекуди відрізані від інформації, захисники з привезених посилок у першу чергу розбирали книги.
Газета "Нова Доба" 20 жовтня 2016 року

Народне мистецтво - світ гармонії і краси

Народне мистецтво – це невичерпне джерело вигадки, спостережливості, смаку, різноманітності кольорових поєднань, орнаментальних мотивів і форм. Один із видів народного мистецтва – декоративно-прикладне мистецтво виникло з любові до рідної землі, навколишнього світу та з потреби не тільки бачити красу, а й творити її власними руками.
З метою збереження і популяризації народного мис­тецтва Монастирищини в районній бібліотеці відкрито виставку народно - прик­ладного мистецтва. На вис­тавці представлено роботи Зінаїди Шудри, Світлани Пастушенко, Людмили Айбен, Зінаїди Дядило.
На окремому стенді роз­міщено персональну вис­тавку робіт Євгенії Комар.
Нещодавно ця жінка від­святкувала свій ювілей. А ніколи не скажеш, що її стільки років. Вона пише вірші, співає, вишиває, виробляє вироби з паперу (квілінг), з кісточок каштана, дуба. Завжди усміхнена і привітна. То дай же, Боже, їй сили, здоров’я, натхнення творити витвори мистецтва. Відомий класик сказав: «Краса врятує світ!» І, мабуть, це дійсно так, ми прагнемо до краси. Ми всі в душі творці. Так чому б не спробувати створити красу своїми руками? Із далекого минулого прийшло до нас рукоділля рук діло – шиття, вишивання. І виникло­ воно з любові до рідної землі і батьківської оселі, зі спілку­вання з навколишнім світом та потреби не тільки бачити красу, а й творити її власними руками.
Світло і затишно стає на душі в кожного, хто розглядає чарівні вироби невтомних рук майстринь, де кожен витвір випромінює власну мелодію.
Запрошуємо всіх бажа­ючих відвідати виставку і представити свої роботи.
Людмила Пір’ян, зав. методично-організаційним відділом районної бібліотеки, газета "Наша Монастирищина" 20 жовтня 2016 року.

Свято мужності, звитяги та геройства

Козаки... В історії українського народу вони з'явилися, як з'являються найшляхетніші легенди про істинних лицарів, обо­ронців рідного краю. Тепер уже ніхто не здатний з'ясовувати, коли та де зародилася найперша ватага цих степових відчай­духів і що саме спонукало їх об'єднатися в козацькі товари­ства, хто був їхнім ватажком та яка судилася йому доля?
Куди б доля не заносила козаків, завжди була з ними ікона Пресвятої Богородиці. Запорізькі козаки у 1659 році вибудували у Чортомлицькій Січі церкву на честь Богоро­диці, яку було освячено 14 жовтня. За час існування Січі на Запоріжжі було 13 церков Покрови Богородиці. Козаки вважали її своєю особливою покровителькою. Існує легенда, що після руйнування Січі за наказом Катерини II у 1775 році козаки, які пішли за Дунай, узяли із собою і образ Пресвятої Покрови. Ця ікона супроводжувала їх у далекій і нелегкій дорозі. Пресвята Богородиця стала своєрідним символом і покровителькою не тільки козацтва, але й України.
Збройні сили України своїми славними традиціями, істо­рією, мужністю та звитягою завдячують козацтву. Багато століть лунають над нашою землею пісні, які славлять ко­заків. Тож нехай живе і донині слава козацька, слава України.
Наш народ пишався, що у буремні 90-ті роки минулого століття Україні вдалося зберегти мир. Ще два роки тому ми не знали, що таке АТО, не знали багатьох слів, пов'язаних із сьогоденням. Тепер майже кожну родину так чи інакше охопило полум'я війни. А ще два роки тому не звертали увагу на значення слів «Слава Україні! Героям слава!», а сьогодні ми точно знаємо, що зі зброєю в руках, як колись їх діди і прадіди, воїни Збройних сил захищають кордони на Сході України від зазіхань російських агресорів та їх поплічників. Ми висловлюємо щирі слова вдячності, всім, хто сьогодні своєю працею наближає перемогу, вносить часточку душі і серця у перемогу над ворогом. Медикам, які поряд з воїнами на передовій або в медичних закладах повертають з того світу поранених в зоні АТО. Волонтерам, на плечі яких лягли всі побутові тягарі війни. Просто пересічним українцям -великим патріотам своєї держави.
За указом Президента Петра Порошенка від 14 жовтня 2014 року «Про День Захисника України» встановлено святкування Дня захисника України. Саме ця дата знаменує вшанування тих, хто причетний до цього великого звання. Звання єдиного для всіх: від вкритих сивиною та увінча­них нагородами фронтовиків, до молоді, яка лише нещо­давно одягла військову форму.
День захисника України в нашій країні, традиційно, є головним святом. Але XXI століття вносить свої корективи. Сьогодні багато представниць жіноцтва пов'язують своє майбутнє з військовою службою. Нині всі, хто носить почес­не звання захисника України, уособлює всі етапи розвитку нашого славетного війська. Ті, хто вів смертельний двобій з фашизмом, брав участь у воєнних конфліктах, миротворчій дальності, несе сьогодні нелегку військову службу. Не висихають сльози на очах матерів, сини яких загинули, захища­ючи незалежність рідної землі. Сотні наших бійців отримали страшні поранення під час бойових дій, стали інвалідами.
В останні дні серпня 2014 року на східному фронті розігралась чи не найбільша трагедія так званої гібридної війни. Напередодні Дня незалежності російські війська вторглись в Україну. Внас­лідок їхнього наступу тисячі українських військових та бійців опинились у кільці, яке пізніше назвали «Іловайським котлом». Вийти з нього живими вдалося далеко не всім.
Сьогодні ми схиляємо голови та пам'ятаємо загиблих в зоні АТО наших земляків-героїв - Романа Бевза, Руслана Нищика, Петра Кізіма. Благаємо Бога, щоб закінчилася швид­ше війна, на Україні запанував мир і ніколи не гинули більше солдати. «Слава Україні! Героям слава!»
Повертайтеся живими, солдати, Хай скінчиться проклята війна. Україна для кожного мати. Хай ніколи не плаче вона.
Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки, газета "Зоря" 14 жовтня 2016 року

Вітання з нагоди свята - Всеукраїнського дня бібліотек

Минулої п'ятниці, ЗО вересня, в районному будин­ку культури зібрались працівники бібліотечної си­стеми міста та району, поціновувані книги та чи­тачі з нагоди свята - Всеукраїнського дня бібліо­тек. Відкриваючи свято, ведучі Оксана Кудин та Ольга Янчева сказали багато гарних та теплих слів на адресу бібліотечних працівників району.Звертаючись з вітальним словом до присутніх, за­ступник голови райдержадміністрації Руслан Терещук наголосив, що бібліотеки - це справжні скарбниці знань, важливий інформаційний ресурс нашої держави. А бібліотекарів по праву називають творчими особис­тостями, які безкорисливо, щедро та з повною відда­чею служать суспільству та читачеві. За професіоналізм, вагомий внесок у розвиток бібліотечної спра­ви району Руслан Терещук вручив грамоти райдержадміністрації та районної ради бібліотекарю села Леськового Лідії Цвях, бібліотекарю із Попудні Людмилі Полі­щук, бібліотекарю Галині Мудрак.
Заступник голови районної ради Майя Фариба, за дорученням голови районної ради Миколи Орендарчука, депутатського корпусу районної ради, щиро привітала працівників бібліотечних установ з нагоди професійного свята. «Для кожної освіченої людини бібліотекар це твор­ча особистість, - наголосила Майя Миколаївна. - Всеукраїнський день бібліотек - це свято тих, хто робить ва­гомий внесок у задоволення інформаційних, наукових та культурних потреб своїх співгромадян, забезпечує їх входження у світовий інформаційний простір. Бібліоте­ки були і залишаються важливим осередком підвищен­ня рівня освіченості та культури, за що їм щиро дякують мільйони читачів.»
Майя Фариба за багаторічну та сумлінну працю, ва­гомий внесок у розвиток бібліотечної справи та з на­годи професійного свята вручила бібліотекарю із Кня­жої Криниці Валентині Навроцькій та бібліотекарю із Терлиці Наталії Дроботун грамоти райдержадмініст­рації та районної ради.
Від імені міського голови Олександра Тищенка праців­ників бібліотек щиро привітала секретар міської ради Те­тяна Остапенко та вручила почесні грамоти колективу районної бібліотеки для дорослих та дітей (директор Ва­лентина Григораш) та завідуючій міською бібліотекою №1 Ользі Воловик.
Привітав бібліотекарів начальник відділу культури та туризму Юрій Кудин та вручив грамоти колективу дитя­чої районної бібліотеки (заступник директора по роботі з дітьми Поліна Полонська), працівникам відділів районної бібліотеки (завідуючі відділами Оксана Мартиш, Людмила Пір'ян, Галина Рудюк, Надія Павлюк), бібліотекарю відділу організації використання єдиного фонду Ларисі Мішечко, сільським бібліотекарям: Зарубинців - Валентині Бліновській, Зюбрихи Ірині Юзвенко, Чапаєвки - Наталії Павловській, Половинчика Іллі Бондар, Степівки – Зінаїді Дядило. Слова вдячності висловила директор районної бібліо­течної системи Валентина Григораш та вручила подяки Сергію Наумцю, Ользі Завертаній та Ларисі Мельничук.
Газета "Зоря" 14 жовтня 2016 року

Гріє серце батьківська хата

Немає нічого милішого для людини, як своя Батьківщина, рідна земля, своє село. Де хто народився, де провів свої дитячі роки, до тієї землі прив'язується він усією душею на все життя.
Ось так і Віктор КРАМАР прив'язаний до своєї землі на все життя. В Копіюватій він народився, тут промайнули його дитячі та юнацькі роки. Для нього батьківська хата - то є невід'ємна частина людської душі. Віктор Володимирович часто приїздить у рідне село, саме тут у нього виник чудовий задум написати книгу. Десять років працював над твором всього свого життя, і ось в Луцьку в нинішньому році вийшла з друку його книга: «Копіювати: зберегти від забуття».
16 вересня в актовому зал: Копіюватської школи відбулася презентація книги. Шкільний зал зібрав учнів, односельців. Розпочала захід Ярослава Луценко, учениця школи віршем В.Сосюри «Любіть Україну». Ведучі Тетяна Звірянська та Раїса Курій розповідали історію села, про автора, демонструвались слайди Свій вірш «Моє село» прочитала Галина Мельник
Ведучі надали слово автору книги В.Крамару. Він розповів про написання книги, як він їздив по архівах, шукав матеріали, про спонсорів, які допомогли видати книгу. Автор висловив щиру вдячність спонсорам: О.Іщуку, Л.Трохимчук, Ю.Шатайлу, В.Бохонському, І. Артазею, О.Грано, Н.Крамар, І.Куролапу, С.Старі, Л.Пікульському, А.Уманцю, В.Уманцю, Г.Кунчій, М.Гурчаку, П.Полонському, В. Мельнику. Голова села Петро Іщук вручив грамоту "Почесний громадянин Копіюватої», цінний подарунок, квіти і щиро подякував за книгу. Директор Монастирищенської центральної районної бібліотеки Валентина Григораш подякувала Віктору Володимировичу за подаровані книги районній бібліотеці та побажала здоров'я, творчої наснаги і довгих років життя та подарувала квіти. Дякували за книгу вдячні односельці Л.Мельник, Г.Юзвик і дарували букети квітів.
Звучали пісні у виконанні Василя Подолянюка «Батьківська хата», Яни Маленької «Родина», «Моя Україна», Тетяни Звірянської і Раїси Курій «Додому» . Ведучі прочитали відгуки про книгу В.Крамара і подякували за те, що знайшов час приїхати.
Людмила Пір’ян, зав. методично-організаційним відділом районної бібліотеки, газета "Наша Монастирищина" 22 вересня 2016 року.

Зберегти від забуття

Рідне село... Як багато важать для кожного з нас ці слова. Рідне село - це дім, в якому ми народились, виросли, живемо, а ще до цієї землі ми на все життя прив'язуємося усією душею.
Батьківська хата - то невід'ємна частина людської душі. Де б не носили нас вітри життя, яких би висот не досягали, ми завжди, бодай в думках, повертаємось до рідної хати і, поки є здоров'я, їдемо поклонитись могилам предків, рідній землі.
Так, Віктор Крамар, уродженець Копіюватої ніколи не забуває про своє село, своїх рідних, односельців. Він вважає святим обов'язком теперішніх і наступних поколінь не забути їх, зберегти й примножити їх матеріальні та духовні цінності, зберегти про них світлу пам'ять, нашу історичну пам'ять.
Тому Віктор Володимирович вважав своїм обов'язком зібрати матеріали та впорядкувати книгу про рідне село, спробував зазирнути в його минуле. З кожним приїздом в село ходив від хати до хати, щоб зібрати матеріали про тих копіюватців, які поклали на вівтар нашої Вітчизни своє життя - про ветеранів Великої Вітчизняної війни, які ще недавно скромно жили і трудились поряд з нами, про сотні односельчан, які стали жертвами голодоморів, сталінських репресій, щоб зберегти про них світлу пам'ять, а їх імена та їх незабутні образи й багатостраждальну історію села від забуття.
В 2015 році минуло 250 років з часу, коли було освячено Копіюватську церкву, яка закладалася на честь Пресвятої Богородиці. Це теж спонукало автора книги шукати матеріали про історію церкви.
Нелегко було йому збагнути окремі періоди життя села, тому що люди залишили мало писемних слідів своєї діяльності. Тільки зібравши історичні дані, записавши спогади односельців, розповіді сучасників, автор зумів повідати молодому поколінню про малу батьківщину.
Нещодавно у Луцьку Віктор Крамар видав книгу: «Копіювата: зберегти від забуття. Історико-краєзнавчі нариси».
Його хвилюючі оповіді ретельно виважені на чутливих терезах історичної правди, реальних подій і фактів, передбачені для широкого загалу читачів і насамперед для нинішнього і прийдешніх поколінь односельців автора.
Копіювата - маленька клітинка нашої держави України, мала батьківщина багатьох людей, серед яких трудівники полів і ферм, робітники і шахтарі, педагоги й інженери, науковці і політики - працівники різних сфер нашої держави та багатьох інших країн світу.
Автор книги детально змалював початок заснування села, чітко віддзеркалив фотографіями та ілюстраціями, розповів про копіюватців, які працювали в усіх сферах діяльності та закликав їх до глибшого пошанування історичного минулого рідного краю, нашого народу.
Копіюватці щиро вдячні В.В.Крамару за його неоціненну працю, невичерпну любов до рідного краю, свого села, людей, що проживали і проживають у селі.
В свою чергу, Віктор Крамар виносить особливу вдячність за видання цієї книги всім благодійникам і спонсорам та зичить всім доброго здоров'я та світлої долі і запрошує жителів Копіюватої, району та міста на презентацію своєї книги «Копіювата: зберегти від забуття», яка відбудеться у п'ятницю, 16 вересня, о 14-ій годині в приміщенні Копіюватської школи.
Людмила Пір’ян, зав. методично-організаційним відділом районної бібліотеки, газета "Зоря" 10 вересня 2016 року.

Книга, народжена героями новітньої України

Василь ШКЛЯР - відомий український письменник. Ко­жен його твір стає бестселером і витримує кілька переви­дань. Автор славнозвісних романів: «Залишенець», «Елементал», «Маруся», «Кров кажана», «Ключ», «Ностальгія», «Тінь сови». Найпрестижніша з численних літературних нагород Шкляра - народна Шевченківська премія, кошти на яку збирали звичайні громадяни після того, як письменник з політичних мотивів відмовився від її присудження.
Біографія автора, який вміє захоплююче писати гарною сучасною українською мовою, тісно пов'язана з Черкащи­ною. Тут, у селі Ганжалівка на Лисянщині, Василь Микола­йович народився. У 1951 році пішов до школи. А вступати до Київського університету ім. Т.Г.Шевченка поїхав як срібний медаліст Звенигородської середньої школи. Закін­чувати виш довелося в Єревані у 1972 році. Це дозволило молодому письменнику за короткий час вивчити вірменсь­ку мову, перекресливши твердження нібито, живучи в Україні, важко вивчити мову корінного народу.
Потяг до всього неординарного час від часу змушував Шкляра виїздити до так званих гарячих точок. Щось із пе­режитого ставало темами творів «Елементал», «Ключ». Славу автору приніс роман «Чорний ворон», в якому пись­менник повернувся до подій на Черкащині 20-х років мину­лого століття. І от новий твір, народжений героїзмом нашої сучасної історії, в якій пережили підступність сусідів, спо­глядальну байдужість з боку багатьох інших країн гарантів, на чиє благородство покладалася Україна, здаючи свій ядер­ний потенціал понад двадцять років тому. «Чорне сонце» -це про нас і для нас, про наші цінності, заповідані пращура­ми, силу духу древнього народу. Письменник написав Думу про братів Азовських. Вони перемогли страх смерті ще на майдані, коли йшли проти снайперських куль. І коли зрозу­міли, що на Сході стає гаряче, поїхали туди. За однострій їм слугувала чорна форма охоронців, тому їх і прозвали «чор­ними чоловічками». Зброєю була арматура. Написаний по гарячих слідах подій війни, яку сором'язливо наші генерали й політики називають АТО. Російсько-українська війна -очима бійця полку «Азов» Маляра. Хто і навіщо затягує кри­ваву драму? Яким наш герой бачить своїх визволителів? Чому місцеві вважають своїх визволителів ворогами? Яким наш герой бачить майбутнє Вітчизни? Глибока, сповнена смутку, болю і надії сповідь хлопця, якого честь і сумління змусили взяти до рук зброю. Попри бої, кров і смерть, твір ніби родинний фотоальбом. Тільки замість світлин у ньому слова. Ось боєць із яскравим позивним Сіроманець якщо глянути збоку, таки вайлуватий, можна подумати зовсім незграба, але то велика омана. Хома - вісімнадцятилітній сирота з Волині та дев'ятнадцятилітній Аксьон із Лугансь­ка, якого зреклися батьки за те, що воює за Україну, а не за «ополчення». Вони - як двоє братів, що завжди поруч. І загинули в одному бою. Хома накрив собою гранату, але сколок поранив Аксьона. І поховані обоє поруч...
«Чорне сонце» - не тільки про «азовців», ця розповідь про волонтерів і про гру на гітарі. А ще про те, як «чорні чоловічки» намагаються українізувати Маріуполь. Повість стала першим твором про цю війну. І, напевно, це найбіль­ший художній твір. Нагадує, що за кількасот кілометрів від нашого миру триває таки війна.
Ми завжди готові до смерті, ми перемогли страх ще на Майдані, коли йшли на кулі з дерев'яними щитами, коли по­руч падали мертві друзі, а ми йшли і йшли до останнього, а потім кожен, хто вижив, сказав собі: «Мене вже немає, я вбитий, але Бог ще відвів мені час для війни, тому не треба нічого боятися - коли я впаду, то повернуся туди, звідки прийшов». Кажуть герої не вмирають, але хочеться, щоб вони замість бути героями жили. Тут, на землі, вони потрібніші, ніж на небі. Тут є багато такого, чого без них не зробить ніхто.
Книга «Чорне сонце» - це тепла повість. Гортати її важ­ки, бо горло постійно стискається, а на очі набігають сльо­зи. Але потрібно пам'ятати хлопців, які померли за нас і з вами. Запрошуємо вас прочитати цю хвилюючу книгу.
Галина Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки, газета "Зоря" 30 липня 2016 року

З книги життя Федора Бойка

Благодатна земля, славна історія Монастирищенського краю спонукала і сприяла народження творів Федора Бойка. Як відомо, талант - це рідкість. Кожна обда­рована людина збагачує світ тільки їй властивими скарбами розуму і серця. Та­ким талантом і є наш земляк Ф.М.Бойко. Його ім'я добре відоме на Монастирищині. Його знають, як поета, прозаїка, гумориста, літописця, краєзнавця.
Федір Бойко на­родився 10 верес­ня 1925 року в Лукашівці у простій селянській родині. Серед сільської дітвори пройшли роки його дитин­ства. В 1939 році Федір закінчив школу, потім навчався в Київській медичній школі. Так склалися обставини, що юнак змушений був піти працювати на Київсь­кий перший авторемонтний завод. Потім була війна. Федір Бойко брав активну участь в обороні Києва, працював на оборонних спорудах. У 1944 році був відправлений на каторжні роботи. Два з половиною місяці перебував в концта­борі на Україні, а потім на території Польщі, важко працював на залізниці. Був звільнений в квітні 1945 року, а з травня по листопад 1945 року Ф.М.Бойко прохо­див службу в армії, звільнений в запас за станом здоров'я. Із 1946 по 1981 рік, до виходу на пенсію, працював у місце­вому господарстві ім.Калініна Федір Мак­симович часто друкувався в районній га­зеті «Зоря», обласних та республікансь­ких виданнях. Основною базою для на­писання книг, насамперед, є власне жит­тя автора, особисті спогади та згадки знайомих і близьких, сусідів, односельців Як краєзнавець Федір Бойко заявив про себе книгою «Моє рідне село», в якій зібрані історичні документи про рідну Лукашівку, розповіді старожилів. Визначним досягненням у його літературній твор­чості стала книга «Дорогою ціною», ви­дана у співавторстві з Лідією Василів­ною Мукомелою. В 2011 році книга удос­тоєна обласної краєзнавчої премії ім.Мак­симовича. Живе нині письменник в сім'ї Мукомелів в Лукашівці. На жаль, в нього проблеми із зором. Сім'я Мукомелів підтримує Ф.М.Бойка, допомагає йому. Лідія Василівна надійний помічник в на­писанні книг, вона його очі та руки. Є прекрасна книга у Федора Бойка «До­лею не скорені», де розповідається про історію звичайної сільської родини, про людей із непростою долею. Автор щиро вдячний всім друзям, знайомим, які допомагали виходу в світ цієї книги. Особ­лива подяка помічниці Л.В.Мукомелі, К.Г.Бульбі за здійснення художньо-літе­ратурної обробки з аудіо запису. В книзі «Лихоліття» Федора Бойка та Людмили Мукомели зібрані правдиві ма­теріали, немає нічого видуманого, вига­даного. Тут йдеться про події, які відбу­лися в Лукашівці в страшні 1932-1933 та 1946-1947 роки. В книзі «З книги жит­тя» нашого земляка зібрані його вірші. Вони актуальні і сьогодні. Це вірші: «По­дарунок синові», «Батькові», «Матері», «Тебе люблю я, Україно!» та інші. Хочеть­ся згадати вірш «За вами слово матері». Там є такі слова «Якби я міг, якби я силу мав, Щоб землю всю зійти від краю і до краю, Я слово всім надав би матерям, Що на війну синів випроводжають. Й спитав би їх: «Скажіть-но всі мені вели­ке, щире материнське слово: Чи віддас­те своїх синів війні? І відповідь одна була б:-Ніколи!»
Є в нашого земляка і гумористичні тво­ри: «Смійтеся собі на здоров'я», «Давай­те сміятися разом», «Усього потроху». А ще Федір Бойко написав книжечку для дітей «Веселі смішинки для Ганнусі і Даринки». Давно душу автора зачарувала рідна земля, на якій пройшли його дитячі роки, де вперше він сказав слово «мама». Події в його книгах відбувають­ся на Монастирищині, в Лукашівці.
Письменник щиро вдячний всім, хто допомагає йому в написанні книг та їх виданні. Подяка директору філії «Черкась­ка» TOB «Агровест Україна» Сергію Іллюші за спонсорську допомогу для перевидан­ня книги «Дорогою ціною».
Районна бібліотека, районна бібліотека для дітей та всі сільські бібліотеки вдячні. Ф.М. Бойку за подаровані книги. Дай Вам Боже, Федоре Максимовичу, здоров’я творчого натхнення, щедрих спонсорів довгих років життя.
Людмила Пір’ян, зав. методично-організаційним відділом районної бібліотеки, газета "Зоря" 9 липня 2016 року.

Флешмоб: "Єднаймо душі словом Кобзаря"

20 травня, в Монастирищі, біля пам’ятника Шевченку зібрались шанувальники Кобзаря, щоб його вічне слово ще раз об’єднало українців і нагадало, якого вони роду. Районною бібліотекою, за сприяння районного віддділу культури, районного Будинку культури, музичної школи було влаштовано флешмоб "Єднаймо душі словом Кобзаря". Відкрився захід словами Шевченкового "Заповіту". Зазвучала мелодія "Грай бандуро про Тараса" у виконанні ансамблю бандуристів дитячої музичної школи (кер. Л.Шепель). Монастирищани різного віку, від дітей до людей поважних, завзято, душевно та щиро читали поезії невмирущого Тараса та вірші про нього.
Тарас Шевченко став духовним батьком, творцем і рятівником української мови, звеличивши Україну та її народ. Сила його поезій - пророча, бо завжди стосується того часу, в якому цю поезію сприймаємо. І сьогодні вона ніби - то для нас написана. Монастирищани отримали можливість дотокнутись до красивих і правдивих рядків поезій Кобзаря та щиро дякували організаторам акції за унікальну можливість говорити Тарасовими словами і про Тараса.
В рамках флешмобу було влаштовано розгорнуту книжково-ілюстративну виставку: "Шевченка знаємо і пам’ятаємо"
Газета "Алекс" 9 червня 2016 року.

Єднаймо душі словом Кобзаря

Минулої п’ятниці у нашому місті біля пам’ятника Тарасу Шевченку зібрались шанувальники Кобзаря, щоб його вічне слово ще раз об’єднало українців і нагадало, якого вони роду.
Районною бібліотекою, за сприяння районного відділу культури, районного будинку культури, музичної школи, було влаштовано флешмоб «Єднаймо душі словом Кобзаря». Відкрили захід словами Шевченкового «Заповіту». Зазвучала мелодія «Грай бандуро про Тараса» у виконанні ансамблю бандуристів дитячої музичної школи (кер. Лариса Шепель). На площі звучала поезія невмирущого Тараса та вірші про нього у виконанні монастирищан.
Тарас Шевченко став духовним батьком, творцем і рятувальником української мови, звеличивши Україну та її народ. Сила його поезій пророча, бо завжди стосується того часу, в якому цю поезію сприймаємо і сьогодні вона ніби то для нас написана.
Монастирищани отримали можливість доторкнутись до красивих і правдивих рядків поезій Кобзаря.
До заходу було влаштовано розгорнуту книжково-ілюстративну виставку «Шевченка знаємо і пам’ятаємо». На закінчення прозвучала його знаменита мелодія «Реве та стогне Дніпр широкий».
Газета "Зоря" 25 травня 2016 року.

У війни не жіноче обличчя...

Щороку в травні ми відзначаємо День Перемоги. Дорогу ціну заплатив український народ за участь у найстрашнішій за всю історію війні 1939-1945 років.
Страшне слово - «Війна»... Війна тривалістю 1418 днів і ночей, назавжди закарбувалась в душах мільйонів людей. Її криваві руки виривали жертви з кожної хати, з кожної сім'ї. Її жнива - покалічені долі, зруйновані мрії і сподівання, горе, розпач, спустошення і кров...
Коли вона постукала у двері - кожен став на захист своєї Батьківщини заради світлого майбутнього. Війна - справа чоловіча. Та з її початком сотні тисяч жінок кинулися в армію, не бажаючи відставати від чоловіків, відчуваючи, що здатні нарівні з ними нести всю тяжкість військової служби. Жінка і війна... про це не можна говорити без хвилювання. Медсестра, радистка, кухар, снайпер, зенітниця, кулеметниця, пілот. Всі вони вершили священну справу - боронили рідну землю від ненависних загарбників. В армії служили понад 800 тисяч жінок, 127 тисяч представниць України. Змінивши ошатні сукні на військовий одяг, вони пройшли сувору школу бойового загартовування, мужньо долали фронтові незгоди, боролися з ворогом у партизанських загонах, антифашистському підпіллі.
За видатні заслуги перед Вітчизною, мужність і героїзм понад 100 тисяч жінок нагороджені орденами та медалями. 91 жінка удостоєна звання Героя Радянського Союзу, 27 із них українки. Їх прізвища стали символом незламності духу і волі.
Велика і надзвичайна тема - українська жінка і війна. Хто виніс і винесе на своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби, насильства?» Так до болю правдиво в 1941 році передбачав Олександр Довженко долю українських матерів, сестер, дружин, коханих. Перед нами феномен історії - жінка-учасниця війни, що добровільно прийшла на фронт і воювала з ворогом поруч з чоловіками. Але психологічно, морально їй було набагато важче, оскільки не кожна зуміла ввійти героїнею у мирне життя, створити сім'ю, народити дітей...
Гірку правду про війну розповідає у своїй повісті «А зорі тут тихі...» Борис Васильєв. Кажуть, що не жіноче це діло воювати. Навіть не всі чоловіки витримували той жах, який відбувався.
Скільки матерів, сестер, коханих чекали і не дочекалися своїх синів, братів, чоловіків. І як багато не минуло б років і десятиліть від того недільного ранку, коли прозвучало те страшне слово «війна». Перша світова. Друга світова... Скільки написано романів, складено поезій, відзнято фільмів, здавалося б - це тільки спогади, так ні... це страшне слово знову актуальне. Важкі часи настали для нашої держави. Сьогодні на Сході України йдуть бойові дії. Сили АТО намагаються протистояти сепаратистам і російським найманцям.
Долі жінки у війні не позаздриш. Жінка створена природою для кохання, ніжності, добра, материнства, вона поєднує в собі і духовне багатство, і натхнення, і життя, і сльози, а вимушена знову брати до рук зброю.
Жінки-волонтери, жінки-медсестри, їх дуже багато - мужніх, відчайдушних. Часто про них ніхто не знає, оскільки вони завжди залишаються осторонь. Не зникне в пам'яті людській, не піде в забуття великий подвиг і велика трагедія нашого народу - його битва, його перемога над фашистами. Ми не можемо забути тих, хто віддав своє життя задля своєї Батьківщини, її щасливого майбутнього.
Г.Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки газета "Зоря" 7 травня 2016 року.

Чорнобиля гіркий полин...

26 квітня 1986 року, тридцять років тому, сталася жахлива трагедія на Чорнобильській АЕС. Масштабна катастрофа, яка згубила життя багатьох тисяч людей. Багато людських доль обпалила своїм смертоносним сяйвом. Полинова зоря, як зазвичай називають цю аварію. Час невблаганний... Спливають роки, сплітаючись у десятиліття, чорний день Чорнобильської трагедії залишається величезним горем для нас, українців.
Ту мирну весняну українську ніч на берегах Прип'яті люди ніколи не забудуть. Вона була, як пригадують очевидці, найтихішою і найтеплішою. Ніщо не віщувало біди. Ніхто навіть не міг подумати, що на квітучою землею нависла ядерна смерть. 01-ій годині 23 хвилини 40 секунд, коли всі спали безтурботним сном, над четвертим реактором Чорнобильської АЕС несподівано розірвало нічну темряву велетенське полум'я.
І першими на захист своєї землі, народу до палаючого реактора прибули пожежники на чолі з начальником караулу Володимиром Правиком. Його загін першим ступив на лінію вогню, а молодому лейтенанту було лише 23 роки і не було права на помилку. їх було 28, вони першими прийняли найжорстокіший удар на четвертому блоці станції. Сьогодні ми називаємо їх «шеренгою №1». Ніхто із цієї команди не здригнувся, не відступив пе-ред лицем неймовірної небезпеки. І кожен гідний того, щоб про нього згадували і писали, адже шість чоловік із команди загинули майже одразу...
Усі жахіття й проблеми Чорнобиля знайшли відгук у творах українських письменників. Багато зробив для розкриття правди про чорнобильську трагедію Юрій Щербак, написавши документальну повість «Чорнобиль», у якій першим ударив в екологічні дзвони, застерігаючи від байдужості до долі тих, хто став жертвами і продовжує нести тягар страшної біди.
Аварії на чорнобильській АЕС присвячено багато мемуарної літератури, в якій автори прагнули перш за все відкрити причини катастрофи. Масштабність трагедії породила гірку «вічну» тему нашої літератури. Події, пов'язані з катастрофою, раз у раз знаходять своє висвітлення у художніх творах українських літераторів. Письменники яскраво описують бюрократичну машину, що безжалісно розпоряджалася людськими долями.
Згадаймо і вшануймо пожежників, ліквідаторів - всіх тих, хто брав участь у ліквідації пожежі, працював на реакторі після неї і звичайно ж медичні працівники, які рятували життя постраждалим. На квітучій українській землі з'явилися порожні міста і села, покинуті будинки, школи, гойдалки. Мертвий ліс, в який не можна заходити, волає про допомогу... Вода, яку не можна пити, тьмяніє від горя...
Врятований світ - найкращий пам'ятник тим, хто загинув у чорнобильському пеклі. Пам'ятаймо про них і робімо усе, щоб не падала на землю гірка зірка Полин...
Г.Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки газета "Зоря" 26 квітня 2016 року.


«До подвигу Героїв серцем доторкнись»

В читальній залі Монастирищенської районної бібліотеки відбувся вечір пам'яті присвячений загиблим в зоні АТО монастирищанам-землякам «До подвигу Героїв серцем доторкнись».
На захід були запрошені учні 10-х класів МНВК «Ерудит» та батьки загиблих Героїв - Романа Бевза та Руслана Нищика.
У вступному слові ведучі заходу розповіли, що в Україні завжди шанували тих, хто мужньо і героїчно боронив рідну землю від злостивих посягань. Особливо гостро відчуваємо ми вдячність до воїнів-захисників зараз - під час російської агресії. У важкий для країни час українці вкотре довели, що в їхніх жилах тече кров вільних і мужніх козаків. Тисячі людей живим щитом стали між ворожою силою на Сході та мирною Україною. Тому, героїзм та самовідданість хлопців, які залишили свої домівки, аби боронити цілісність нашої держави, заслуговують на глибоку повагу і вдячність. Дорогою ціною дається нам незалежність - низько схиляємо голови перед мужніми воїнами, які віддали своє життя заради того, щоб ворожий чобіт не топтав українську землю. Вірність і мужність - ось головні риси героїв-захисників: вірність своєму ідеалу та мужність у втіленні цього ідеалу в життя. Вірність і мужність аж до смерті!
Присутні почули біографії полеглих воїнів, вірші, а потім ведучі передали слово батькам, які розповіли про своїх дітей. Зворушливими і трагічними були розповіді Миколи Миколайовича Бевза та Галини Григорівни Нищик, які з такою любов'ю та гордістю розповідали про своїх синів. Молодь та запрошені почули про дитячі та юнацькі роки хлопців, роки змужніння, службу в армії, патріотизм та війну на Сході України, і, на жаль, про останні хвилини життя загиблих...
Прийдешні покоління повинні завжди пам'ятати, якою дорогою ціною далась свобода та незалежність, скільки сліз і горя несе війна. Розповіді батьків не залишили байдужими нікого. Пам'ять та глибока вдячність про загиблих воїнів - захисників вічно буде жити в наших серцях.
Вічна слава Героям України!

газета "Зоря" 24 лютого 2016 року.

Поезії зерно живе

О, земле, вища моя зоре,
Ти чуєш серце України
Непокорених синів своїх?
Чи гідних їхнього наймення
Лежить під скибами віків
І проростають твоїм зеренцем

2016 рік - ювілейний рік Захара та Якова Гончаруків. 23 лютого минуло 95 років від дня народження Захара Власовича Гончарука - письменника, нашого земляка, уродженця с.Коритні, а 18 серпня 85 років від дня народження його меншого брата Якова Гончарука. Це вони, два рідні брати, вийшли з батьківської хати і пішли письменницькою дорогою в далекі краї.
Народився Захар Власович 23 лютого 1921 року у с.Коритні Монастирищенського району Черкаської області. Батьки Захара Влас та Меланка, у їх сім'ї народилося шестеро дітей і лише двоє з них вижили - Захар та Яків, майбутні письменники. Доля щедро обдарувала селянського сина Захара: мав нахил до точних наук, захоплювався музикою. Йому б вивчити закон механіки і космонавтики, кохатися в чарівних звуках музики, а він 12 річним залишився сиротою, його ледве не поховали разом з іншими односельцями в голодному 33-му, потім війна. Зустрів він її 20-річним курсантом Харківського вищого авіаційного училища радіоелектроніки. Війна відірвала його від точних наук і кинула в пекло боїв. Був поранений, контужений, удостоєний бойових нагород. Пройшов Захар дорогами війни з першого до останнього дня. В перерві між боями і шпиталями зустрічається з відомими поетами, музикантами, пише поезії.
По війні поет-фронтовик поєднує навчання в Київському державному університеті з уроками музики в інституті Гнєсіних по класу фортепіано. Згодом працює редактором Держлітвидаву України, завідувачем відділу літератури журналу «Піонерія» (1954-1960), членом редколегії журналу «Вітчизна». Дорога Гончарука до поетичної майстерності була нелегкою. Лише в 36 років видав свою першу збірку «Голубий ранок», яку високо оцінив поет Павло Тичина. У традиціях раннього Тичини Гончарук прагне наблизити поезію до музики. Захар Гончарук пройшов довгий шлях активних творчих пошуків. Не відмовлявся він і від традиційних форм поетичної творчості, зразками яких є вірші й поеми в книгах «Дніпрові думи», «Злагода», «Доля», «Хмарина». У своєму поетичному спектрі Захар Гончарук уміло поєднує наукові і технічні поняття впереміш із музичними термінами. Він по новаторськи сміливо вписує у віршований рядок незвичні для поетично-усталеної мови, здавалося б, іногородні атрибути.
В українській літературі Гончарук першим почав писати віршами музику. Рондо, прелюдія, фуга - часто він бере форму музичного твору. Звучання цих поезій своєрідне - грайливе, переливчасте, тривожне, залежно від
Філософія Гончарукової думки втому, що людина наповнена звуками і залежно від своєї духовної завершеності може бриніти на одній збідненій ноті або ж звучати як оркестр. У людині все - і фальшива гра із самим собою, і велика прекрасна гармонія злагоди з іншими людьми, травами й квітами, із зорями Всесвіту. Поетичний світ Захара Гончарука щедрий на добро, цікаві узагальнення і спостереження, на селянську мудрість. «Захар Гончарук-людина віддана Україні, народу, своїй сім'ї. Дружні відносини в нього були з братом Яковом. Його ім'я не часто зустрінеш на сторінках видань. Важко пов'язати його творчість до якогось напряму чи школи в українській післявоєнній поезії. Своєрідність його слова зумовлена тим світобаченням, яке виходить з хліборобської філософії, що в своїх пластах глибинних чорноземів тримає багатоповерховий досвід поколінь» - написав сучасний український поет Павло Засенко в попередньому слові до Гончарукової поеми «Коритня». У ній глибинно-болюча історія нашого народу - голодомор 1932-1933 років, в епіцентрі рідна Коритня і кров, і сльози. Це жертви безвинні і недомудрі верховні заправи, і справді таки непідробна любов до простого люду. І скрізь усе те просвічується. Як говорив Олесь Гончар: «Світлий талант, порядність, чиста синівська любов до рідного слова».
Із 1954 по 1963 роки З.В.Гончарук завідував відділом літератури в журналі «Піонерія». У 1964-1974 роках очолював відділ поезії журналу «Вітчизна». Писати і друкувати вірші розпочав ще у воєнні роки. Окремими виданнями вийшли збірки: 1957 р. «Голубий ранок», 1961 р. «Дніпрові думи», 1962 р. «Доля», 1986 р. «Домінанта», 1987 р. «Моя Константа», а у 1969 році видав книгу для дітей «Господарочки».
Захар Гончарук переклав вірші російських, сербохорватських, болгарських авторів. Уклав антології української поезії, які було видано англійською (1982), німецькою (1983), латинською (1984) мовами.
Підсумком пошуку свого оригінального місця в українській поезії стали збірки «Квінта» (1977) «Злагода», «Апасіоната» (1984). В останні роки життя поет з душевним болем працював над поемами «Ярина» та «Коритня». Видання яких окремими книгами не дочекався. Поеми друкувалися в районній газеті «Зоря».
Впродовж останніх років Захар Гончарук подовгу жив у рідній Коритні. Помер З.В.Гончарук 19 листопада 1993 року, похований у Коритні. Поета посмертно обрано почесним громадянином села. Нехай вічною і щирою буде пам'ять наша про українського поета Захара Гончарука та його брата Якова, які писали про рідний край, його людей!

Г. Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки газета "Зоря" 24 лютого 2016 року.

Небесна сотня Черкащини

Український Майдан став символом боротьби, символом утвердження прагнень до європейських цінностей у споконвічно європейській державі. І за цю боротьбу, за нашу свободу й оновлення країни заплачено страшну ціну: своє життя віддали найкращі. Ті, що тільки починали жити
У лютому 2014 року під час сутичок протестувальників із силовиками в центрі Києва загинули понад сто осіб, сотні були поранені, найбільше з яких - 20 лютого. Більшість людей загинули від куль снайперів. Згодом загиблих учасників акцій, протесту почали називати «Небесною сотнею». За даними Генпрокуратури, всього під час Євромайдану постраждали 2.5 тисячі людей, 104 з них загинули.
Їх називали Небесною сотнею-українців, які загинули в Києві на Майдані, вулицях Грушевського та Інститутській. Гинули за честь, за волю, за право бути Українцем і за свою Батьківщину. Героїчна сотня, зро¬бивши перший крок, журавлиним ключем полинула у вирій вічності, ставши наши¬ми Ангелами-Охоронцями на небі. Описа¬ти, а тим більше відчути глибину трагедії і болю, які впали невимовним тягарем на Україну, нині не під силу нікому.
Серед героїв небесної сотні - наші земляки черкащани. Юрій Паращук - його життя забрала куля, випущена із даху снайпером на вулиці Інститутській. Сиротами залишились син та дві прийомні дочки.
У селі Косачів Смілянського району знайшов останній прихисток Юрій Пасхалій. У ніч проти 19 лютого у Києві, в момент намагань «Беркута» прорвати барикади, невідомий убивця прошив його автоматною чергою в спину. Тепер ми достеменно знаємо, що пораненого Юрія занесли до пункту медичної допомоги, обладнаного на першому поверсі Будинку профспілок, проте будівлю було підпалено. Поранених майданівців намагалися евакуювати. Серед тих, кого встигли винести з палаючої будівлі був і Юрій, але довезти його до лікарні не встигли... За місяць до загибелі Юрій відсвяткував своє 30-річчя, сиротою залишився семимісячний син.
Село Прутківка Кам'янського району, тут віддали останню шану Максиму Горошину. Він загинув 18 лютого під час сутичок на вулиці Інститутській поблизу Урядового кварталу. Він отруївся чадним газом із фанати. Йому було лише 25 років.
Виходець із села Фурманка Уманського району Віталій Смоленський загинув 20 лютого за нез'ясованих обставин. У нього залишились дружина і двоє маленьких дітей.
19 лютого загинув 37-річний Віктор Чернець біля свого рідного села Подібної Маньківського району, коли зі своїми односельчанами намагалися не пропустити солдатів внутрішніх військ, які проривалися на Київ. «Джип», який супроводжував автобус із силовиками, на шаленій швидкості врізався у протестувальників, забравши життя Віктора.
Українські Ангели загинули за правду, свободу, незалежність своєї держави, і ціною жертовності показали, що наш український дух є незламним, а народ -нескореним. Ті декілька місяців назавжди переписали сторінки історії України.
І допоки живе Україна будуть народжуватися герої, здатні її боронити. «Герої не вмирають! Слава Україні! Слава Нації! Україна - понад усе!»

Г. Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки газета "Зоря" 20 лютого 2016 року.

ВЕЛИКИЙ ГОЛОД - ВІЧНИЙ ГРІХ

Голодомор 1932-1933 років одна з найстрахітливіших сторінок у новітній історії українського народу. 28 листопада 2006 року Верховна Рада України визнала го-лодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу.
Сколихнулась Україна від скорботи і жалю. Припустилися від гіркого болю Державні прапори. Залізними дзвонами шукаємо мільйони українських душ, щоб вписати їх в історію пам'яті.
Цей день щорічно відзначається в Україні в четверту суботу листопада. Офіційне вшанування пам'яті жертв Голодомору в тому числі визнання його геноцидом українського народу, розпочалося за ініціативи української діаспори у США та Канаді. Так, починаючи з 1983 року, в канадському місті Едмонтон щорічно прово-диться відзначення річниці Голодомору, Біля входу до мерії встановлений перший у СВІТІ пам'ятний знак «Розірване кільце життя" на вшанування жертв Голодомору. У 1988 році конгрес США, а у 1989 році - Міжнародна комісія юристів офіційно визнали Голодомор 1932-1933 рр. актом геноциду проти українського нації. День пам'яті жертв голодоморів запроваджений згідно з указом Президента України у листопаді 1998 року. Цей Голодомор за різними оцінками забрав життя від 3 до 7 млн. осіб: щохвилини Україна втрачала 17 громадян, щогодини – тисячу, щодня - 25 тисяч. Також було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб.
Не можуть історики по сьогоднішній день підрахувати справжню кількість жертв. Однією з причин голоду була колективізація «по-столипінськи», Селян почали насильно заганяти в колгоспи, забирати худобу та птицю. В результаті вони почали різати велику рогату худобу, що призвело до скорочення її поголів'я майже на 15 млн. Крім того, план хлібоздачі був такий високий, що людям майже нічого не залишалося. Передумовою майбутнього голоду було так зване «розкуркулення», коли було фактично знищено всі господарства заможних селян, їх оголошували «куркулями» і виселяли на Північ, або до Сибіру. Введення у 1932 році в дію «внутрішнього паспорта» забороняло без дозволу влади залишати село і фактично людей закріпачували.
Тема голоду - головна тема роману Світлани Талан «Розколоте небо». Розпочинаючи читати роман, я навіть не підозрювала наскільки сильно він на мене вплине. Звісно, слухаючи відгуки читачів роману, я знала, що твір схожий на «Жовтого князя» Василя Барки та «Марію» Уласа Самчука. Але навіть не підозрювала, що він буде стояти в одному з ними ряду.
Головна тема роману «Розколоте небо» - це країна Радянський Союз, яка стоїть на порозі змін, колективізації суспільного ведення господарства. До влади в країні прийшли люди, які не мають уявлення, що робити із землею та господарством. Завдання в них одне - виконати план будь-якою ціною. Пафосні лозунги, гарні заклики про світле майбутнє не мали впливу на сім'ю Чорножукових, які все своє майно здобули завдяки каторжній праці з сірого ранку до чорної ночі на своїй землі. Селяни ще не знали, що таке голод, але страшна смерть уже розправляла свої крила над їх домівками. Головна героїня роману Варя Чорножукова - татова Ластівка, яка за порадою батьків вийшла заміж за нелюба, залишивши мрії про спільне життя з коханим Андрієм. Але зараз в період голоду уже це стає абсолютно не важливим. Головне врятувати діточок від голодної
смерті. На сторінках роману усе, що притаманне життю: дівочі переживання, зрада подруги, яку Варя називала сестрою. Батьківські переживання за своїх дітей. А ще... смерть близьких. Рідних та любимих. І це найстрашніше.
Досить важко читати роман про те, як мінімальні запаси харчів ховали у свіжих могилах, як матері віддавали дітей до дитячих притулків (їх там годували), як маленька Сонечка померла з погризеною власною рукою в маленькому ротику. Зараз у сучасного читача ці картини викликають страх, переживання. І навіть важко уявити, що усе це відбувалося з нашими дідами, прадідами на нашій щедрій українські землі.
Вражаючий сюжет, нікого не залишить байдужим. Світлана Талан вивчала історію України, спілкувалася із свідками тих страшних подій. Вона досить реалістично створила в романі атмосферу часів доби колективізації, формування колгоспів та голодне життя українців. Твір залишає велике поле для роздумів та зайвий раз нагадує, щоб ми цінували життя.
Не дай Боже нікому пізнати того страхіття, коли мучить голод. Тоді перестаєш думати, вірити і сподіватися, перетворюєшся на голодного звіра з однією єдиною мрією - поїсти. І саме задля того, щоб це ніколи не повторилося, нам слід знати та пам'ятати про лихоліття.

Г.Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки газета "Зоря" 28 листопада 2015 року.

Герої не вмирають

День Гідності та Свободи - свято в Україні, що відзначається щороку 21 листопада на честь двох революцій: Помаранчевої революції (2004 р.) та революції Гідності (2013 р.). Є наступником свята Дня Свободи, що відзначалося на честь Помаранчевої революції 22 листопада з 2005 по 2011 роки, поки не було скасоване указом Президента Віктора Януковича.
Свято встановлене «з метою утворення в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до сучасного і майбутніх поколінь об'єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддання належної шани патріотизму й мужності громадян, які постали на захист демократичних цінностей, прав і свободи людини, національних інтересів нашої держави та європейського вибору...» згідно з указом Президента Петра Порошенка.
Писати історію Помаранчевої революції історикам важко, оскільки в ній брали участь мільйони громадян, кожен з учасників сприймав її по-своєму, у кожного склалась особиста думка про неї. Книга Станіслава Кульчицького «Українська революція, 2004» присвячена 200-денній епопеї президентських виборів, яскравому феномену новітньої України.
Автор переконаний, що українська революція 2004 року - справжня і є окремою ланкою в ланцюгу революцій, які відбулися на території Східної Європи. Український Майдан 2013-2014 рр. став Ноєвим ковчегом, який об'єднав у собі людей різних за віросповіданням, мовою, сприйняттям світу, але під одним синьо-жовтим прапором. Саме тут змінилися світогляд і долі багатьох людей.
Майдан став символом боротьби, утвердження прагнень до європейських цінностей, до життя у європейській державі, і за цю боротьбу, за нашу з вами свободу й оновлення країни, заплачено страшну ціну-життя. Його віддали найкращі, ті, що тільки починали жити. Це - Небесна Сотня. Вони підняли людей на боротьбу, своїми вчинками вони засвідчили свою любов до Бога, своєї Батьківщини, свого народу.
Події останніх місяців 2013 р. і початку 2014 р. перетворилися на справжню національну трагедію, в якій передався найтонший подих душі нашого народу. Пробудилася приспана роками національна свідомість людини. Українська національна спільнота поза межами українських земель, відчуваючи духовний зв'язок Україною, висловила нам свою підтримку. В якому б куточку землі не жив українець, ніщо не зможе зламати той дух, ту жагу до свободи, які генетично закладено у його душі.
Небесна Сотня - то в серцях вогонь.
Він гаряче палив за Україну.
Віднині тихим співом заспокой
Ти, земле, рідная, свою дитину
Пташиним співом, шелестом трави.
Блакитним небом, золотим колоссям.
Останній раз, як мати пригорне
Чоло високе, в обранку волосся...
Небесній сотні шана і молитва
За чисті душі, що злетіли в небо.
їх шлях високий. Боже освяти
1 в мирі. Господи, прийми до себе.

Ми сьогодні в скорботі з величезною вдячністю згадуємо Героїв, котрі відтепер постійно споглядатимуть за нами та нашими вчинками. Маємо надію, що Небесна Сотня загинула не марно!

Г.Тимошенко, бібліотекар районної бібліотеки газета "Зоря" 20 листопада 2015 року.

Слово про ювіляра

Книжка - то скарбниця людських цінностей, бібліотека - скарбниця знань, де зберігаються великі багатства. Саме так сприймала цей заклад культури багато років тому Галина Яківна Єфремова, коли вперше переступила поріг великого світу книги. Вона стала бібліотекарем Новоміської бібліотеки в 1954 році. Потім працювала коректором районної газети «Шлях колгоспника». Знову в 1959 році повернулася на бібліотечну ниву. Працювала в районній бібліотеці для дорослих, бібліотеці для дітей. Навчалась в Харківському бібліотечному інституті. В 1979-1992 рр. - була директором Монастирищенської ЦБС.
Професіоналізм, відданість справі, освіченість, ерудованість, креативність - ці якості притаманні Галині Яківні. На якому ґрунті зростав і міцнів талант керівника? Народилася в Орловській області (Росія). Батько працював механіком МТС, мама була першою трактористкою. Потім була війна, на фронті загинув батько, мама з донькою і сином повернулася на рідну Україну. Тут вдруге її мама вийшла заміж, чоловік працював директором МТС, мама завідуючою складом. У них народилася ще донька Таня.
В 1952 році сім'я переїхала в Монастирище. Так і залишилась жити тут Галина Яківна, а Монастирище стало для неї рідним домом. Тут навчалась, працювала, вийшла заміж, народила дочок.
Десятки людей, які працювали в нашому колективі, чи в бібліотеках району, вдячні Галині Яківні за те, що допомогла визначитись у житті, у виборі професії, не скоритися при складному переломі долі. При всіх своїх чеснотах Г.Я.Єфремова - Синиця має ще одну чесноту - вона турботлива мати, лагідна бабуся, добра прабабуся. Виростила разом з чоловіком Михайлом (уже покійним) дві дочки Валентину та Ларису. Вони вже давно мають свої сім'ї. Тішиться своїми онуками щаслива бабуся, а їх у неї п'ятеро: Оксанка, Віта, Ігор, Роман та Іринка. Та ще й два правнуки підростають.
А ще ювілярка дуже любить вишивати та працювати на землі. Вона - справжня українка, берегиня свого роду, чудова мама і мудра бабуся та прабабуся. Сьогодні вона вже на заслуженому відпочинку. І всі бібліотечні працівники хочуть привітати її з ювілеєм.
Бажаємо вам, Галино Яківно, в цей не простий для нашої країни час, витримки, миру, спокою. Щиро зичимо здоров'я та добробуту всій вашій родині. Нехай оптимізм, благодать і удача супроводжують вас многая, многая літа.

Л.Пір’ян, за дорученням бібліотечних працівників газета "Зоря" 5 листопада 2015 року.

Поезія біля фонтана

Невеличкий, але гарно облаштований парк з фонтаном, кам'яними левами, вимощеними кольоровою плиткою доріжками — гордість і улюблене місце монастирищан. Удень тут розважається дітвора, вечорами гуляє молодь. А нинішньої осені з ініціативи місцевих книголюбів вирішили започаткувати нову традицію під назвою «Поезія біля фонтана». Сонячної днини на алеях зібралися монастирищенські педагоги, працівники культури, старшокласники, ветерани — всі, хто цікавиться поезією. З імпровізованої сцени звучали вірші Василя Симоненка, Ліни Костенко, класиків української поезії. Свої твори читали також місцеві поети, для декого це був дебют перед земляками. Учасниками були й очільники місцевої влади — як поціновувачі поетичної творчості. Організована така акція працівниками районної бібліотеки та будинку культури.

О. Охримович, газета "Черкаський край" 16 жовтня 2015 року.

Семінар працівників бібліотеки

В районній бібліотеці відбувся семінар працівників бібліотеки, на якому було розглянуто питання екологічного просвітництва, як складової діяльності бібліотек району, а також було проведено літературну годину «З книги життя Федора Бойка», присвячену 90-річчю від дня народження нашого земляка Федора Максимовича Бойка.
Завідуюча організаційно-методичним відділом Л.А.Пір'ян розповіла про цікаві сторінки біографії Ф.М.Бойка: «Нелегко склалась доля письменника. Народився він 10 вересня 1925 року у Лукашівці в сім'ї селянина-бідняка. У 1939 Федір закінчив 7 класів Лукашівської школи, згодом навчався в Київській медичній школі. Потім була війна. З вересня 1941 року по січень 1944 року Ф.М.Бойко перебував на окупованій території, а в січні 1944 року примусово забраний на каторжні роботи в Німеччину. В квітні 1945 року був звільнений, з травня по листопад 1944 року служив у армії, згодом за станом здоров'я був звільнений у запас. З 1946 року по 1981 рік працював у лукашівському колгоспі на різних роботах. Вийшов на пенсію, як інвалід першої групи по зору.
Незважаючи на недугу, Ф.М.Бойко продовжує пошукову, творчу та літературну роботу. Пише книги, в написанні яких йому завжди допомагає Л.В.Мукомела, яка працювала довгий час завідуючою сільською бібліотекою с.Лукашівки. Нині Лідія Василівна на заслуженому відпочинку і допомагає автору систематизовувати літературний матеріал, готувати книги до друку».
Завідуюча відділом обслуговування О.В.Мартиш та бібліотекар юнацького абонементу Ю.М.Стецюк розповіли присутнім про книги автора «Моє рідне село», «Дорогою ціною», «Долею не скорені», «Лихоліття», «З книги життя». Зачитали присутнім уривки з його книг, вірші. Ф.М. Бойко систематично друкувався в районній газеті «Шлях колгоспника», а тепер «Зоря». Його твори побачили світ на сторінках газет «Черкаська правда», «Молодь Черкащини», «Молодь України», «Сільські вісті», журналів «Перець», «Україна», «Промінь» (журнал для незрячих).
Заступник директора по роботі з дітьми П.І.Полонська зупинилась на книгах автора «Усього потроху», «Давайте сміятися разом», «Смійтеся собі на здоров'я» та зачитала влучні, дотепні, щирі гуморески з книг. Є в Ф.М.Бойка й книга для діток «Веселі смішинки для Ганнусі та Даринки». У дану збірку увійшли веселі мініатюри, баєчки, загадки та усмішки, як для маленьких читачів, так і для батьків, бабусь і дідусів.
Ф.М.Бойко неодноразово дарував свої книги бібліотекам району. За це, бібліотекарі, читачі щиро вдячні автору.
10 вересня - наш земляк, письменник відсвяткував своє 90-річчя. Всі бібліотечні працівники вітають Федора Максимовича з ювілеєм, бажають віка й здоров'я, нових ідей та творчої наснаги.

В.Григораш, директор Монастирищенської централізованої бібліотечної системи газета "Зоря" 14 жовтня 2015 року.

«Монастирище. Ранок. Фонтан. Вірші»

Поезія - це голос людської душі. Поезія - це вогник, який запалює душу як полум'я свічки. Поезія - це не тільки вірші, це спосіб світосприйняття, це велике диво, створене людиною, що допомагає їй і часом навіть рятує.
Монастирищенська земля -справжнє джерело натхнення для письменників і поетів. А ще вона багата на таланти.
29 вересня 2015 року напередодні Всеукраїнського дня бібліотек в центрі Монастирища, біля фонтану «Чаша Гетьмана», районна бібліотека з допомогою районного Будинку культури та за підтримки відділу культури провели вуличну акцію: «Монастирище. Ранок. Фонтан. Вірші». На заході були присутні голова райдержадміністрації О.Ф.Недогода, заступник голови райдержадміністрації Р.М.Терещук, начальник відділу культури і туризму Ю.М.Кудин, працівники Будинку культури, учні школи-ліцею «Ерудит», професійно-технічного ліцею, читачі бібліотеки, громадськість міста, всі поціновувачі поетичного слова.
Захід розпочала директор центральної районної бібліотеки Валентина Григораш, яка привітала усіх присутніх з Всеукраїнським днем бібліотек, бо це свято не лише бібліотекарів, а й всіх, хто любить книгу. Ведуча акції Л.А. Пір'ян звернулася до всіх присутніх, не байдужих до поезії: «Зібрались тут і поети, і чудові читці, і ті, які розуміють поетичний образ і часто підсвідомо користуються ним, навіть у буденних розмовах. Поетична душа нам подарована самим Богом, яку можна назвати Поетом. Бо поетичний дар дається людині згори».
На захід завітали діти, молодь, старше покоління. Учні МНВК школи-ліцей «Ерудит» Уляна Підлісна, Діана Бойко, Настя Пясецька, Катя Гончарук, Вікторія Компанець, Даша Коханівська читали свої вірші та декламували вірші улюблених поетів. Артистично виконала вірш Т.Шевченка «Чернець» Аліна Тарасюк; власний вірш прочитала Оленка Поліщук; з поезією Ліни Костенко та Василя Симоненка присутніх познайомили учні 11-А класу школи-ліцей «Ерудит» - Аня Литвинюк, Даша Плевако, Маша Костриця, Аня Лисак, Таня Нікітіна. Присутні із задоволенням слухали власні вірші Юлії Василінги. Свої чудові вірші також прочитала Г.О.Шнайдер.
Ведуча Л.Пір'ян розповіла, що в цьому році у нас є ювіляри, наші поети-земляки - К.Г.Бульба та Ф.М.Бойко, якому нещодавно виповнилося 90 років від дня народження. Катерина Григорівна читала вірші Ф.Бойка, гуморески В.Клименката свої власні вірші. Присутні на заході забули про холод, коли слухали вірші про сьогодення та події на Донеччині, прочитані Є.М.Комар та З.С.Шудрою. З натхненням прочитала свої вірші Т.О.Дубчак. Л.А.Пір'ян прочитала вірші Федора Бойка «Матері» та «За Вами слово, Матері», які так актуальні сьогодні.
Подякувала всім присутнім, авторам та читцям директор бібліотеки Валентина Григораш та вручила пам'ятні сувеніри, а також запевнила, що подібні заходи будуть проводитись і надалі.

газета "Зоря" 7 жовтня 2015 року.

Територія духовності та знань

Ще від часів Ярослава Мудрого книга була в пошані на українській землі. Наші мудрі предки знали, що вона є джерелом розвитку і вдосконалення. Вони заснували велику культурну традицію створення бібліотек - храмів духовності та знань. Наші бібліотеки - це велике багатство. Воно зберігається і примножується завдяки благородній і копіткій праці бібліотечних працівників. Саме вони відкривають багатогранний світ книги, прищеплюють любов до читання.
Сьогодні книгозбірні - це інформаційні, культурні, освітні заклади, які роблять вагомий внесок у розвиток українського державотворення, сприяють розбудові громадського суспільства. Це місця, в яких існує особливий порядок, виробляються правила, забезпечується вільний доступ до інформації та складається повага до книги, як цінності. Впевнена - нашу допомогу цінують всі, чий шлях до знань почався з бібліотеки. Бібліотекар - це насамперед творча особистість, яка безкорисливо, щедро з повною віддачею служить суспільству та читачеві.
Шановні колеги! Дорогі друзі! Прийміть щирі вітання з професійним святом - Всеукраїнським днем бібліотек! Висловлюю вдячність за багатогранну благородну діяльність, зичу вам, шановні працівники бібліотек, ветерани бібліотечної справи, а також читачам, усім, хто любить і шанує книгу, міцного здоров'я, натхнення, щастя, добра, миру, Віри, Надії, Любові та мудрості.

В. Григораш, директор Монастирищенської централізованої бібліотечної системи газета "Зоря" 30 вересня 2015 року.

«Оголений нерв» України

Мабуть, у нас в країні не лишилось жодної людини, на яку б не вплинула війна на Донбасі. Тема надзвичайно болюча та зачіпає за живе. І всі солідарні в бажанні, щоб все якнайшвидше закінчилось, а от яким буде кінець – в кожного своє бачення. Всі ми переживаємо нелегкий період і не легше буде найближчим часом, адже війна продовжується.
У часи особливої напруги у людей оголюються почуття. Скільки серед нас дітей своєї країни, які лише зараз, коли можуть відібрати її, зрозуміли, наскільки вони люблять Україну! Хто не знав Гімн України - уже вивчив, хто не тримав у руках прапор - підняв його, хто не мав вишиванки - придбав. Усе те, що раніше здавалося не таким уже вагомим, одразу стало рідним до щему в серці, до болю в душі.
Увазі читачів презентуємо сучасного українського автора , який бачив події на Донбасі на власні очі.
Світлана Талан - українська письменниця. Пише романи в жанрі «реальних історій», які їй підказує життя. Усі її твори на гостросоціальну тематику. Незмінним лишається єдине: головна героїня її книжок - жінка - українка, вольова, зворушлива, ніжна, чуттєва, яка іноді помиляється, але її завжди веде за собою любов: до чоловіка, до дітей, до Батьківщини.
Народилася Світлана Олегівна Талан 7 березня 1960 р. в селі Слоут Глухівського району на Сумщині в родині сільських вчителів.
У 2015 році вийшла нова книга Світлани Талан «Оголений нерв».
«Оголенний нерв» - дуже відверта книга. Тема війни зараз цікава кожному читачеві, то ж творчість Світлани Талан - на часі.
Окупація рідного міста письменниці Сєвєродонецька стала поштовхом до написання твору. У книзі - щоденні переживання від обстрілів з важкої артилерії та відчуття у день звільнення міста українськими військовими. В основі роману документальні факти із посиланнями на дописи в соцмережах та газетах. Перед нами постає місто з самого пекла, місто, в якому більшість людей хочуть в Росію, йдуть на референдум, підтримують сепаратистів.
Книга про звичайну українську родину, яка жила у хвилинах радості та відчаю. Проте в один момент постукала у їхні двері, як непроханий гість, війна. Розставила рідних людей по різні сторони барикад. Увійшла у домашній затишок і розколола його на шматки. Нещодавно такі рідні люди, які сиділи за одним столом, ділили свої перемоги і поразки, в одну мить стали чужими.
Невже так може бути? Кожен з нас може задати собі це питання. Війна це ж для кожного спільне горе. Чого ж вона розірвала сімейну ниточку? Родина Насті - це прототип певних сімей в Україні, оскільки ситуація, яка склалась відбилась не на одній родині, колективі. Більше того, в самій країні відбулась тріщина. У кожного своє бачення і ставлення на події на Сході України. Окрім цього, книга показує ставлення мешканців Донбасу до мешканців Західної України та ситуації в АТО, подій на Майдані.
«...Вона повернулася й побачила спочатку дуло автомата, направлене в її бік, а потім молодого чоловіка в камуфляжі. Настя була не ляклива, але завмерла, втупившись очима в круглий отвір дула, направленого на неї. Кожна нервова клітинка всередині неї здригнулася і завмерла, а по спині пробіг холод страху...»
«... - Зняти державний прапор? Навіщо?
- Тепер у нас Луганська Народна Республіка, - охоче пояснила свекруха.
- Дивно якось, - з легкою іронією промовила Настя, - живемо в одній квартирі, але в різних країнах: я - в Україні, ви - в ЛНР...»
«... - Ось у цьому наша велика біда.
- У чому?
- У байдужості до того, що знаходиться за порогом власної
оселі.».., (цитати з книги)
І чому ми, люди, починаємо жалкувати лише тоді, коли стає пізно? Найстрашніше те, що каяття приходить запізно, коли вже не можна нічого змінити. Зазвичай люди розуміють помилки свого життя або біля порожнечі чорної могили, яка готова назавжди відібрати рідну людину, або на порозі своєї вічності. А нам для того, щоб огорнути своїх рідних любов'ю, піклуватися про них, дається ціле життя. Ми вбиваємо час на непотріб, на якісь дрібниці, і все для того, щоб колись про це жалкувати?
В кінці «Оголеного нерва» - три крапки. Доля героїв роману невідома. Війна триває, тож продовження незабариться. Письменниця планує написати продовження книги про подальшу долю героїв. Один може небагато, бо окрема людина - то крапля в морі, але кожен з нас повинен робити свою маленьку справу, важливу та корисну для країни.
Книги Світлани Талан є в нашій бібліотеці і користуються незмінним попитом. Тож чекаємо на вас, шанувальники сучасної української літератури, в нашій бібліотеці!

М. Ярмолюк, бібліотекар читального залу районної бібліотеки газета "Алекс" 24 вересня 2015 року.

Величаємо тебе, княже Володимире!

Цього року з нагоди тисячоліття смерті Володимира Великого, який увійшов у історію Хрещення Русі, прикута особлива увага. Президент України Петро Порошенко ще 25 лютого нинішнього року підписав Указ «Про вшанування пам'яті князя Київського Володимира Великого-творця середньовічної європейської держави».
28 липня (15 липня за старим стилем) відзначаємо день пам'яті Рівноапостольного великого князя Володимира, у святому хрещені Василія (1015). Цього ж дня Церква наша і всі вірні святкують Хрещення Київської Русі-України.
Вченим не відомо, коли народився Володимир. Він був сином Святослава і онуком княгині Ольги. Володимир не був рівнею своїм братам Ярополкові й Олегу, народженим від Святославої княгині, невідомої нам із джерел на ім'я. Володимир же був від Малуші, Ольжиної ключниці. Певно, незважаючи на юний вік - навряд чи йому 910 року було більше десяти літ, - княжич відчував свою неповноцінність у порівнянні з братами. А, можливо, й несправедливість долі чи язичницьких богів, - хіба він винен, що його мати не жила в князівських палатах у Києві? Мабуть, вже тоді в дитячому серці Володимира зародилося бажання довести і батькові, і братам, і всьому світові, що він народжений князювати й сидіти на київському золотому престолі... Втім, ніхто не знає і вже не дізнається про мрії та сподівання малого хлопця у князівському одязі, що сидів у теремі на березі похмурого озера Ільмень за спиною багатомудрого дядька Добрині й кількох десятків батькових дружинників. І сидів він у Новгороді довгих сім років.
По смерті князя Святослава почалася усобиця між синами Ярополком, що княжив у Києві, та Олегом, який правив у древлянській землі. Олег загинув, Володимир, що княжив у Новгороді, втік до Швеції, але згодом повернувся з загоном варягів, здобув Новгород, потім Київ. Ярополка наказав вбити і з 980 року почав княжити у Києві. Найвизначнішою подією князювання Володимира було, звичайно, хрещення Русі. За прикладом своєї бабусі Ольги відчув порожнечу язичництва і почав думати про іншу, істинну віру. Про це дізна-лися в інших землях, і до великого князя Київського прибули провідники юдейські, мусульманські, німецькі (західні християни) та грецькі (візантійські) - і кожен пропонував свою віру. Найбільше сподобалася Володимирові православна грецька віра. На нього велике враження справив візантійський проповідник, показавши ікону Страшного Суду. «Добре тим, що стоять праворуч (праведникам) і горе тим, що ліворуч (грішникам)!» -зітхнув Володимир. «Хрестися, і ти будеш у раю з першими», - відповів йому проповідник. А тоді звернувся князь до юдейських паломників: «Де ваша земля?». «Наша земля Єрусалим і Палестина, - відповіли ті. - Але ми прогнівили Бога гріхами, і він розсіяв нас у всьому світі». «Як же ви можете навчати інших, коли самі відкинуті Богом і розсіяні світами, - зауважив Володимир. - Ми не хочемо подібно до вас утрачати свою Вітчизну».
Бояри ще радили князеві випробувати всяку віру на місці, і він послав десять мудрих мужів у різні кінці. Посли побували при богослужіннях у євреїв, мусульман та німців і, нарешті, прибули до Константинополя. Сам патріарх правив Літургію. Велич храму, численне духовенство в гарному й багатому вбранні та прекрасний спів привели послів у благовійні зачудуваня. «Коли греки завели нас туди, - розповідали посланці Володимирові по поверненні з Візантії, то не знаємо чи на небі ми перебували, чи на землі. Нам здалося, що самі янголи співають із небес разом із кліром. Узнавши віру грецьку, ми не хочемо іншої». Тоді Володимир остаточно вирішив прийняти християнство. Чи справді так було, чи це просто гарна легенда - хтозна. Але достеменно відомо, що Володимир забажав прийняти новий закон від самих царів і патріархів візантійських. Просити греків вважав не гідним свого становища, а з іншого боку, хотів породичатися з імператором, узявши за себе його сестру Анну. Пішов війною на місто Корсунь (Херсонес), яке належало тоді Візантії, здобув його і послав просити руки царівни. Йому відповіли, що Анна, як християнка не може вийти заміж за язичника. Володимир сказав, що впо¬добав грецьку віру й готовий хрестись. Тоді царівна вирушила до Корсуня, а Володимирові на той час розболілись очі, і він осліп. Царівна порадила йому поспішити з хрещенням. Єпископ корсунський виконав обряд, нарікши князя Василієм. І тільки-но поклав руки йому на голову, Володимир прозрів і вигукнув: «Тепер я спізнав істинного Бога!». За хрещенням не забарилося вінчання. А тоді, взявши із собою митрополита Михаїла, священиків, багато святих ікон та церковного начиння, Володимир із Анною поїхали до Києва.
Прибувши у свою столицю, великий князь насамперед зажадав од своїх дванадцяти синів негайно хреститись, що й сталося. Обряд було виконано у місцині, яку назвали Хрещатий Яр (нині головна вулиця Києва-Хрещатик). Потім хрещення прийняли численні бояри, а тоді Володимир почав готувати до хрещення народ, знищуючи ідолів. Священики збирали людей і навчали їх нового закону. Нарешті князь оголосив, щоб усі жителі з'явилися певного дня на річку для хрещення. Безліч люду зійшлося на берег Дніпра, сюди ж прибув і Володимир зі священниками. Кияни входили у воду, малі діти були на руках у дорослих, священики читали молитви, здіймаючи руки до неба, а сам Володимир молився за свій народ. Після Києва та околиць нову віру насаджували у Новгороді, Ростові, Суздальській землі. Перший київський митрополит Михаїл їздив у Новгород, а в Суздаль та інші міста -і сам князь. Діти Володимира почали пильно дбати про поширення християнства у своїх удільних князівствах. Далеко-далеко не повсюдно люди приймали нову віру добровільно, часто-густо доводилося діяти не словами та хрестом, а вогнем на мечем... За труди упровадження та поширення християнської віри князь Володимир, як і його бабуся княгиня Ольга, причислений Церквою до сану святих, а також як і Ольга іменується Рівноапостольним, подібно до царя Константина. Хрещення князя Володимира і Київської Русі-України відбулося 988 року.
Після кончини у 1015 році тіло святого князя Володимира поклали у мармуровій труні в Десятинній церкві в Києві, поряд з могилою княгині Анни. 1635 року митрополит Київський Петро Могила, оглядаючи рештки Десятинної церкви, відкрив гробницю і віднайшов у ній голову Рівноапостольного князя Володимира. її було передано в Успенський собор Києво-Печерської Лаври, де вона зберігалася поблизу іконостасу. Так оповідає і наша історія. А 28 (15) липня у день завершення його земного життя, у храмах на утрені лунає урочистий спів: «Величаємо тебе, святий Рівноапостольний великий княже Володимире, і шануємо святу пам'ять твою, бо ти ідолів знищив і всю землю нашу святим хрещенням просвітив».
Користувачів бібліотек запрошуємо прочитати цікавий роман Семена Скляренка «Володимир» про хрещення України-Руси

Г.Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки газета "Зоря" 29 липня 2015 року.

Бібліотерапія для всіх

«Інколи зачаровує історія. Часом на душу впливає ритм прози, заспокоюючи або збуджуючи її. В будь-якому разі, романи здатні переміщувати вас в інший вимір і показувати світ з іншого боку. Коли ви поглинені текстом так, що не можете відірватись від сторінки - ви бачите те, що бачить персонаж, торкаєтесь того, чого торкається він, вчитесь того, чого навчається він. Ви можете думати, що сидите на дивані у своїй вітальні, але важливі частини вас - ваші думки, відчуття і душа - у зовсім іншому місці. Читати текст хорошого письменника - це не просто розуміти, що він каже, а вирушити в подорож разом з ним. З цієї подорожі ніхто не повертається таким, як був раніше». Із книжки Е.Бертудта та С.Елдеркін «Лікування романами: літературні ліки від А до Я».
У світі набуває популярності новий вид терапії. Депресію, стрес, страх перед змі-нами й десятки інших психічних і фізичних розладів лікують за допомогою... ретельно дібраних художніх творів. Це роблять спеціалісти, які порадять влучний текст у потрібний момент. Новий вид нетрадиційної медицини отримав назву бібліотерапія.
Несвідомо лікування текстами почалося одразу, щойно вони стали доступні для широкого загалу. Ще давні греки викарбували над входом до бібліотеки у Фівах напис «Лікарня для душі». Австрійський" психолог і психіатр Зигмунд Фрейд (1856-1939) почав використовувати художню літературу під час сеансів психоаналізу. А. після першої світової війни солдатам, які поверталися додому, часто виписували курс з читання. Британських бібліотекарів проінструктували, які книжки видавати ветеранам війни. Особливо радили твори Джейн Остін. Романи «Розум і почуття» та «Гордість і упередження» мали допомогти влитися в мирне життя. Повноцінна літературна клініка запрацювала на початку XX ст. у США при одній із церков. «Це нове велике поле для діяльності, запевняли її організатори. Книжка може і стимулювати до чогось, і змусити людину охолонути, збадьорити її чи схилити до сну. Вона може бути і заспокійливим сиропом, і гірчичним пластирем». Газетна публікація тих часів описує випадок, коли до клініки прийшов чоловік середнього віку із «частково закостенілим світоглядом». «Ви маєте читати більше романів, - ішлось у виписаному рецепті. - Не приємних історій, які змусять вас забутися, а творів дратівливих, кусючих, безжальних». Першим у списку авторів був Бернард Шоу.
Відродження бібліотерапії в наші часи бере початок зі студентської дружби Елли Бертуд і Сьюзен Елдеркін під час навчання в Кембриджському університеті в 1990-х. Вони зійшлися на фунті дуже подібних літературних смаків. Жінки обмінювалися книжковими порадами протягом кількох років. Радили і своїм сім'ям та друзям. Із часом дізнались, що практика допомагати долати життєві проблеми за допомогою художніх книжок була поширена до появи радіо, телебачення та інтернету 2007 року їхньою справою зацікавився однокурсник з Кембриджа, швейцарський філософ Алан де Ботон. Він як-раз започаткував «Школу життя», яка через зустрічі й майстер-класи допомагала б людям долати психологічні проблеми. Алан запропонував додати до про¬грами школи курс бібліотерапії. Він популярний уже вісім років.
Позаторік Бертуд і Елдеркін видали книжку «Лікування романами: літературні ліки від А до Я». Вона написана в стилі медичного довідника: в алфавітному порядку подано недуги чи проблеми, і до кожної з них - список рекомендованої літератури з роз'ясненням, чому ці тексти можуть допомогти.
«Це медичний посібник, але з родзинкою, - ідеться у вступі до видання. - По-перше, тут не розрізняють емоційний і фізичний біль: ви знайдете ліки і від розбитого коліна, й від розбитого серця. Також тут чимало рецептів для життєвих ситуацій, з якими ви напевно, стикнетесь: переїзд, пошуки своєї половинки, криза середнього віку тощо».
Книжку видано в 18 країнах. На сайті книжки «Лікування романами» - thenovelcure.соm- є розділ surgery, «хірургічний кабінет». Там можна написати авторкам про специфічну проблему. Вони її проаналізують і порадять корисні тексти. Також на веб-сторінці є перелік поширених «захворювань» та універсальних у таких випадках книжок. Нижче вибране зі спис-ку: Апатія - «Листоноша завжди дзвонить двічі» Джеймса Кейна; брак грошей - «Великий Гетсбі» Френсіса Скота Фіцджеральда, «Гроші» Мартіна Аміса та «Плач молодих сердець» Річарда Йейтса; безтурботність - «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері; страх смерті -«Сто років самотності» Габріеля Гарсіа Маркеса; батьківство - «Я король замку» Сьюзен Хілл; гіпертонія - «Містечко» Шарлоти Бронте, «Години» Майкла Канінгема та «Хвилі» Вірджинії Вулф; безсоння - «Будинок сну» Джонатана Коу та «Книжка неспокою» Фернандо Пессоа; дратівливість - «Пікнік на льоду» Андрія Куркова; лють - «Плач, люба країно» Алана Пейтона; низька самооцінка -«Корабельні новини» Енні Пру; зубний біль - «Анна Кареніна» Льва Толстого; безробіття - «Хроніка заводного птаха» Харукі Муракамі; марнославство - «Звіяні вітром» Маргарет Мітчелл і «Портрет Доріана Грея» Оскара Вайльда; ксенофобія (страх перед чужими) - «Дім денний, дім нічний» Ольги Токарчук; туга -«Шовк» Алесандро Барріко.
Публікуємо також список найкращих книг для підлітків за версією британських школярів. У рамках проекту було опитано понад 7000 школярів по всій Великобританії, щоб визначити, які книги їм подобається читати. Дослідження проводилось з метою створення ідеального списку книг, який би дозволяв дітям розвивати свій характер та вирішувати проблеми.
До 50-ки найкращих книг, які обрали підлітки, увійшли як і класичні твори, так і різноманітна сучасна література. Ось як виглядає перелік книг, які читають британські підлітки та як вони співвідносять ці книги до своїх почуттів.
Топ-10 книг:
1. «Голодні ігри» Сюзанни Коллінз
2. «Винні зірки» Джона Гріна
3. «Вбити пересмішника» Харпер Лі
4. «Гаррі Поттер» Джоан Роулінг
5. «1984» Джорджа Оруелла
6. «Щоденник молодої дівчини» Анни Франк
7: «Вуличний кіт на ім'я Боб» Джеймса Боуена
8. «Володар перстнів» Дж. Р. Р. Толкіна

9. «Добре бути тихонею» Стівен Чбоскі
10. «Джейн Ейр» Шарлотти Бронте

Читайте та будьте здорові!

За матеріалами періодичних та Інтернет видань О.Мартиш, завідуюча відділом обслуговування районної бібліотеки газета "Зоря" 22 липня 2015 року.

«Українська молодь читає»

Нині існує велика проблема, яка полягає у небажанні та незацікавленості молоді в читанні. Підростаюче покоління байдужіє до книжок, що їх йому замінюють телебачення, комп'ютери, Інтернет, відеоігри тощо. Це негативно впливає на розвиток особистості сучасної молодої людини, знижує загальний рівень освіти, культури, духовності.
Схвалена Кабінетом Міністрів України Концепція Державної цільової програми підтримки та розвитку читання на період до 2015 року дала певний поштовх читанню юнацтва та молоді, підвищенню читацької активності. Однак бажання читати у молоді не постане саме собою, його треба прищеплювати і розвивати систематично. Запорукою успіху в цьому є комплексний підхід, систематичність, креативність.
Ініційована Державною бібліотекою України для юнацтва Всеукраїнська молодіжна акція «Українська молодь читає» активізувала бібліотекарів в усіх регіонах України до творчого пошуку, популяризації читання та книги на вулицях міста, застосування на практиці нетрадиційних методів роботи та залучення молоді - активних користувачів бібліотеки до співпраці.
В рамках Акції було проведено ряд заходів з метою популяризації книги серед молоді.
Літературний марафон «Читай завжди і всюди!» Молодь на власному прикладі демонструвала перехожим, що проводити час з книгою весело й корисно: пізнаєш нове та знайомишся з людьми, знаходиш теми для розмови, адже завжди можна обговорити нову книгу, поділитись думкою про прочитане. Пропонували ровесникам записатись в бібліотеку та залучитись до читаючої сім'ї. Літературно-географічна гра «Де і з ким це відбувалось?» Гра проходила на юнацькому абонементі ЦРБ між двома командами учнів 10-х класів НВК «Ерудит». На карті були позначені місця, де відбувались ті чи інші події, описані в книгах, розміщених поряд. Учасникам гри за жеребом потрібно було вибрати певну точку на карті і підібрати до неї книгу. А потім пояснити свій вибір: письменник з цієї країни, події книги тут відбувались тощо. Переможців визначало журі із своїх однокласників. Молодіжна акція «Канікули з книгою». Юнаки та дівчата волонтери бібліотеки у парках та вулицях міста роздавали рекламні буклети: «Молоде покоління вибирає: Фентезі forever!» та «Ульотне читання для справжніх книгогризів: Прочитав сам - передай другому!» та запрошували своїх однолітків записатися в бібліотеку, стати учасниками різноманітних бібліотечних заходів та бути в курсі молодіжних літературних новинок.
Поетичний конкурс «Віднови вірш». Рядки віршів Василя Симоненка, Тараса Шевченка, Ліни Костенко були надруковані та порізані на смужки по два рядки. Хлопці та дівчата складали їх в правильному порядку, зачитували вірш, а журі оцінювало результати.
Фотополювання «Я і книга». На вулицях та парках міста бібліотекарі виявляли читаючу молодь. Цікавились темою читання та пропонували записатися в бібліотеку, щоб розширити свої можливості при виборі книг.
Бібліотечна ятка «Зупинись на хвилинку, подивись на новинку». На алеї, що веде до бібліотеки організували бібліотечну ятку, на якій були представлені нові видання та періодика районної бібліотеки, а також спектр послуг, які надає сучасна бібліотека. Перехожим пропонували ознайомитись з друкованим асортиментом та, за бажанням, записатися в бібліотеку.
Поетичні читання «Моє літературне відкриття». Тема заходу учням НВК «Ерудит» була запропонована раніше, а тому і молодь зібралась підготовлена. Юнаки та дівчата ділилися рядками із своїх улюблений творів, зачитуючи їх друзям, переконуючи, що світ через книгу виглядає яскравіше.
Літературний привал «Відчуй радість від читання». На привал бібліотекарі запросили вихованців школи-інтернату «Обдарованість» та учнів НВК «Ерудит», які знайомились з підібраними для юнацтва книжковими новинками, а потім розповідали одне одному, чому зупинили свій вибір саме на тій чи іншій книзі, та чому саме її рекомендують прочитати своїм друзям. Привал відбувся у веселій та невимушеній атмосфері.
Флеш-моб «Ульотне читання для справжніх книгогризів». Юнаки та дівчата - активісти бібліотеки показували, що читання і відвідування бібліотеки корисне і веселе дійство, та запрошували своїх однолітків приєднуватись до них.
Бібліотекарі відчули вже за перший місяць канікул підвищену активність молоді у відвідуванні бібліотеки та читанні художньої літератури. Сподіваємось, що за допомогою акції ми привернемо увагу і владних структур до бібліотеки, до її потреб та важливості в суспільстві.


О.Мартиш, завідуюча відділом обслуговування районної бібліотеки газета "Зоря" 8 липня 2015 року.

Конституція Пилипа Орлика

День Конституції України - одне з наймолодших свят сучасності. Це свято національного єднання і загальної відповідальності за сьогодення і майбутнє нашої України.
Після відновлення державної незалежності України в 1991 році розпочалася клопітка робота, спрямована на створення нової Конституції України, яка була прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року.
Конституція будь-якої держави є її основним, найголовнішим законом. Вона виступає як джерело права, закріплює відносини, що склалися, дає перспективи, напрямки розвитку, встановлює фундаментальні, принципові положення організації діяльності як держави, так і взагалі суспільства, констатує правовий статус особистості.
Серед гетьманів України постать Пилипа Орлика виділяється не лише там, що свою гетьманську діяльність він мусив здійснювати за межами України, а й тим, що йому належить авторство першої в Європі державної Конституції. Відомий вітчизняний історик Б.Крупницький зазначав, що, безперечно, Орлик "був видатним українським державотворником. На його прапорі була виткана незалежна і соборна Україна... Його енергійна, вперта та невтомна праця не могли не залишитися без наслідків. Вона зберегла нам традиції, створила певні зв'язки з Європою. Ці традиції, хоч і запорошені порохом минулого, знову виходять наперед і дають ще раз нагоду вдумливому українцеві замислитись над долею своєї батьківщини".
Народився Пилип Орлик 11 жовтня 1672 р. в селі Кауто - за 70 кілометрів від Мінська. Рід Орликів походить від стародавнього баронського прізвища, поширеного в Чехії, Моравії та Шлезьку. Саме від цієї лінії й походять предки Пилипа Орлика. Під час польсько-турецької війни загинув його батько. Освіту Пилип здобував, ймовірно, в єзуїтській школі у Литві.
Будучи генеральним писарем, Пилип Орлик користувався довірою Мазепи і був у курсі всіх справ Генеральної військової канцелярії, залишаючись постійно біля свого наставника. Це була не просто відданість і вдячність своєму добродієві, це була цілковита віра в його справу. Безперечно, це допомогло й самому Орлику полюбити Україну як найріднішу землю, задля якої він не шкодував життя. Тож зрозуміло, з яким болем він при-йняв звістку про смерть гетьмана-Мазепи. Після цього, коли постало питання при призначення нового гетьман і вибір випав на Пилипа Орлика - його; обрали гетьманом 5 квітня 1710 року. У день виборів було проголошено державну Конституцію, яка називалась "Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького".
Конституція складалася з 16-ти статей, які в цілому передбачили встановлення національного суверенітету і визначення кордонів української держави, забезпечення демократичних прав людини, визнання непорушності трьох складових і чинників правового суспільства: єдності і взаємодії законодавчої (виборна Генеральна Рада, що мала скликатися тричі на рік), виконавчої (гетьман, генеральна старшина) і обрані представники від кожного полку, обмежені у своїх діях законом, представники судової влади.
Це загальні принципи побудови Української держави. До Конституції додавалася присяга гетьмана Орлика, які він склав у Бендерах Запорозькому війську при обрані. Гетьман призначався главою держави, поряд з тим мала діяти Генеральна Старшинська Рада, що певною мірою обмежувала владу гетьмана й регулювала його відносини з народом. Крім старшини, до Ради мали увійти представники кожного полку. Державний скарб виділявся від гетьманського, на утримання гетьмана виділялися строго визначені окремі землі та кошти. Полковники та сотники повинні були обиратися демократично-вільними голосами козаків чи сотні. Гетьман зобов'язувався стежити за справедливим розподі¬лом і збиранням державних податків, що сплачувалися козацькими помічниками, селянами, міщанами.
Визначальною рисою Орликової Конституції, яка, власне, робить її однією з найдемократичніших серед усіх тогочасних подібних державних актів, є пункти, котрі обмежували гетьманську владу на користь старшинської ради, своєрідного козацького парламенту, до якого мали увійти не лише генеральна старшина й полковники, а й представники Запоріжжя та полків, від кожного по одній заслуженій особі. Конституцію України одразу
по її прийняттю визнали уряди Швеції і Туреччини.
Пилип Орлик зобов'язувався обмежити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротися за політичне й церковне відокремлення України від Росії у випадку, якщо не здобуде владу в Україні. За підтримки шведського короля Карла XII Орлик вступає в союз із кримськими татарами та отаманською Партою й на початку 1711 року розпочинає спільний похід запорожців і татар проти росіян в Україні. Після кількох вражаючих успіхів цей похід провалився. Впродовж наступних років Орлик із невеликою групою прибічників їздить від однієї європейської столиці до іншої в пошуках підтримки своєї справи. Врешті-решт гетьмана на вигнанні інтерпретували в Османській імперії. Проте він не припиняв бомбардувати французьких, польських, шведських і турецьких політичних діячів мані-фестами про недолю України та разом з сином Григорієм планували кроки, спрямовані на звільнення Вітчизни від "московського ярма".
В літописі доль українського народу однією з найславетніших й найсумніших сторінок була спроба гетьмана Орлика дати своєму народу не світле майбутнє, а світле сьогодення і зробити це не на крові, а цивілізованим шляхом демократії та закону, загальної злагоди та добробуту. Українські вчені А.Г.Слісаренко та М.В. Томенко заявляють, що "Пакти й Конституції..." і є першою європейською конституцією в сучасному її розумінні. Конституція Пилипа Орлика діяла на Правобережжі України до 1714 року.
Історик Наталя Полонська-Василенко так характеризує цю подію: "Ця Конституція, в якій гармонійно поєднано інтереси гетьманату, старшини, як провідна верства України та Запорожжя, як її військової сили, була в той же час маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом. Гетьманування Пилипа Орлика пройшло поза Україною, але в боротьбі за її незалежність".
Близько тридцяти років прожив Пилип Орлик за кордоном. І де б він не був - у Швеції чи в Німеччині, чи в Туреччині - жодного дня, жодної години не полишали його турботи про Україну. Разом із своїм старшим сином Григорієм, який скінчив життя генералом і національним героєм Франції, Орлик налагоджував зв'язки з урядами країн Європи, надсилав до них меморіали, прагнучи домогтися визволення свого народу, його незалежності. Але всі старання великого українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутньою державою, Російською імперією, яка посіла провідне місце в північній і східній Європі. Не поривав Пилип Орлик зв'язків і з Україною. Особливо з Січчю, що тепер була на татарській території.
Помер він .24 травня" 1742 року самотнім, ізольованим від сім'ї й рідної Вітчизни, але залишив по собі пам'ять невтомного борця за її долю. І сьогодні його мрія нарешті знайшла втілення. Українська незалежна держава стала реальністю

Г.Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки газета "Зоря" 24 червня 2015 року.

Поет духовної свободи

Монастирищенська районна бібліотека взяла участь в Обласній заочній літературно-мистецькій вікторині „Тиша і грім Василя Симоненка", яка була ініційована обласною бібліотекою для юнацтва ім. В. Симоненка Черкаської обласної ради за наказом управління культури облдержадміністрації, 3зметою гідного відзначення 80-річчя
дня народження В.А.Симоненка в рамках оголошеного 2015 року на Черкащині роком Василя Симоненка.
У містах та районах області проведення вікторини організовували центральні бібліотеки. Вікторина містила питання з біографії письменника, рядки його творів, назви яких потрібно було відшукати, цитати видатних людей про нього, ряд цікавих кросвордів.
Участь в конкурсі повинна була пробудити в молоді глибоку зацікавленість у вивченні творчості талановитого українського письменника, великого патріота України В.А.Симоненка, чиї безсмертні рядки будуть назавжди в пам'яті нащадків.
Вікторина дала можливість юнакам і дівчатам розширити свої уявлення про такі поняття як щирість, патріотизм і мужність на основі творів В.Симоненка та показати свої творчі здібності.
У вікторині взяли участь юнаки та дівчата віком від 15 до 21 року. Крім відповідей на питання потрібно було виконати одне з творчих завдань: написати твір-роздум на тему «Василь Симоненко і сучасність», або створити літературно-мистецький твір, що відображає життя і творчість В.Симоненка (вірш, малюнок, вишиванку тощо).
Ми щиро вдячні всім, хто взяв участь в конкурсі, особливо вчителю спеціалізованої школи-інтернату «Обдарованість» В.О.Трухіній та її вихованцям, вчителю НВК «Ерудит» А.В.Бегерській та учням 10-А класу, студентам вишів - читачам нашої бібліотеки, бібліотекарям Цибулівської селищної бібліотеки-філіалу Г.П. Мудрак, К.Ф.Мирончак та вчителю Цибулівської ЗОШ О.В.Лементар за організацію вікторини серед своїх читачів - тим, хто брав участь в районному етапі обласної вікторини. Роботи учасників будуть надіслані в Черкаси для участі в обласному турі літературно-мистецької вікторини.

Оксана Мартиш, завідуюча відділом обслуговування районної бібліотеки газета "Зоря" 24 червня 2015 року.

1939-1945.
Пам’ятаємо. Перемагаємо.

Час не панує над окремими подіями історії. До таких подій однозначно належить Друга світова війна. Війна, яка докорінно змінила глобальну політичну ситуацію, яка за кількістю жертв, особливо серед мирного населення, за розмахом жорстокості та за рівнем руйнувань набагато перевершила Першу світову. Війна призвела до небаченої за масштабами гуманітарної катастрофи, проявом якої були не тільки масові екзекуції, блокадні голодні смерті, але й велетенські зсуви в морально-етичній площині.
Україна вшановує пам'ять кожного, хто боровся з нацизмом, підтримуючи солідарність і бойове братерство всіх об'єднаних націй - як держав, так і бездержавних тоді народів (євреїв, українців та інших). Книга "Україна у Великій війні 1939-1945" є спробою неідеологічного погляду на історію періоду Другої світової війни. У запропонованій праці спростовано багато радянських міфологем, на яких ґрунтується міф Великої Вітчизняної війни, аби сучасний читач принаймні мав змогу замислитися над тим, що випало на долю українського народу в ті страшні роки і зміг зробити свої висновки.
У Другу світову війну було втягнуто 80% людства, бойові дії велись на територіях двох третин існуючих на той час держав. Найбільший воєнний конфлікт XX ст. розпочався із вторгнення військ нацистської Німеччини до Польщі 1 вересня 1939 року, а закінчився 2 вересня 1945 року капітуляцією Японії. Під час тієї війни були скоєні найбільші злочини проти людяності і уперше застосували атомну зброю. Це й спонукало створення ООН (Україна - одна з її засновників) і формування сучасної системи міжнародних відносин.
Для України Друга світова війна - національна трагедія, під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі інтереси і вбивати інших українців. Україна зазнала надзвичайних втрат внаслідок війни. Під час бойових дій та в полоні загинули 3-4 мільйони військових, підпільників, цивільних, 4-5 мільйонів цивільних померли через окупаційний терор та голод у тилу, майже 5 мільйонів жителів евакуювали або примусово вивезли до Росії та Німеччини, частина з яких не повернулася. Загалом втрати України (українців та інших народів) становили 8-10 мільйонів осіб. Внаслідок бойових дій постраждало понад 700 міст та містечок.
Розмірковуючи над чотирма роками цієї війни для України, можна виділити наступні етапи: 1941-й рік був роком страшних поразок Червоної Армії. На території України діяли війська Південно-Західного і Південного фронтів. Південно-Західним фронтом командував генерал армії М.Кирлонос, який загинув у районі Лохвиці Полтавської області, а його армії потрапили у велике оточення і були повністю ліквідовані німцями. Але вплив бойових дій армій Південно-Західного і Південного фронтів на хід і результат воєнних операцій на центральній ділянці радянсько-німецького фронту (Московський напрямок) був дуже значним. Армії М.Кирпоноса і Південного фронту, героїчна оборона Києва, Одеси, Севастополя затримали просування німецьких військ аж до вересня-жовтня. Фронти відтягнули на себе значні військові сили німців, зокрема танкову групу Гудеріана, яка наступала на Москву. Це дало можливість Сталіну передислокувати з Далекого Сходу і кинути на захист Москви сві¬жі, повністю укомплектовані війська. В результаті відбувся перший пере¬лом у війнах Німеччини - перемога Червоної Армії над німцями під Москвою. Німецька армія була відкинута на 200 км від Москви і більше до неї не наближалась. Це був провал німецького "бліц-крігу".
Гітлер мав дві передумови для перемоги над СРСР - напасти першим (що й сталось) і закінчити переможну війну до зими 1941 року (чого не сталось). Перемога у Сталінградській битві, що тривала з вересня 1942 року до лютого 1943, була поворотною подією Другої світової війни. Червона Армія перейшла в успішний наступ, який закінчився поразкою Німеччини і кінцем гітлерівського націонал-соціалізму.
Фронт пройшов по всій території України. І війська, які наступали, і війська, які відступали, не берегли цю територію і її людей від вогню військової зброї. Були зневажливі постанови Верховного Суду СРСР про українців, що залишились на окупованій території, хоч їх ніхто і не збирався евакуювати. Чому так сталося? Відповідь очевидна: ми не ма¬ли свого національно-політичного обличчя, не мали своєї держави.
Українці служили і в польській армії, і в угорській, і в радянській. У ті часи ми, українці, були "не свої". Ми були на своїй землі, але не в своїй державі.
Воїни УПА, "Українське слово" Івана Рогача, спілки українських пись-менників Олени Теліги і Олега Ольжича (усі вони загинули від рук німецького гестапо), українські радянські партизани Тимофія Строкача, Олексія Федорова, Семена Руднева, Сидора Ковпака, наші земляки у парти¬занських загонах Франції та Італії Ва¬силь Порик, Федір Полетаєв, рятівник Кракова Євген Березняк. Основна вага українського внеску у перемогу над гітлерівською Німеччиною, який зробили славні українці Радянської Армії лейтенант Олексій Берест, майор Іван Кожедуб, великі командувачі арміями - генерал Кирило Москаленко, Дмитро Лелюченко, Павло Рибалко, командуючі фронтами Микола Ватутін, Родіон Малиновський, Іван Черняховський, драматична доля командира Південно-Західного фронту Михайла Кирпоноса, Кузьма Дерев'янко і багато-багато інших.
Усі і усе їх величне та героїчне було зосереджене впродовж порівняно невеликого, але сповненого драматизму проміжку воєнного часу Другої світової війни, заклало незгладиму у літах основу українського національного самоусвідомлення.
В книзі подані прізвища великих українців, не згадуючи про політичні протилежності таборів, у які закинула їх доля. Бо Україна тоді не була незалежною державою, ворога чи союзника у ті часи вибирали не ми.
Вони, всі названі у книзі, як і тисячі неназваних, як і сотні тисяч невідо¬мих, є нашою великою історією.
Війна - це страшне лихо. Друга світова війни принесла Україні неймовірні
біди. Геноцид євреїв і циган, геноцид радянських військовополонених, неймовірне число жертв у війську і серед мирного населення, трагічні події українсько-польського протистояння. Внесок України у перемогу над Німеччиною був величезним. І якщо говорити про долю війни, в якій є переможці і переможені, то стосовно України це виглядає так: Україна є державою-переможцем у Другій світовій війні. Разом з росіянами, французами, американцями, білорусами, грузинами, англійцями, поляками ми відзначаємо перемогу над гітлерівським нацизмом як нашим головним ворогом. Це коштувало нам неймовірних жертв. Ми героїчно відбудували Україну на руїнах війни. Ми поодинці боролись проти радянського більшовизму, що знищив мільйони кращих синів і дочок України, знищував усі устремління українців до незалежної України. Ми програли цю боротьбу. Але вона залишилась незнищенною аж до досягнення незалежності.
Червоний мак як символ пам'яті жертв війни вперше використано в Україні минулого року на заходах, приурочених до роковин завершення Другої світової війни. З одного боку це уособлює квітку маку, з другого - кривавий слід від кулі.
Цього року заходи з нагоди 70-ї річниці Перемоги над нацизмом пройшли під гаслом "Пам'ятаємо. Перемагаємо". Ми пам'ятаємо, якою страшною трагедією для українців стала ця війна. Ми пам'ятаємо, що агресора зупинили спільними зусил¬лями об'єднані нації. Ми пам'ятаємо, що той, хто захищає свою землю, завжди перемагає. Ця пам'ять робить нас сильнішими. Вона - запорука нашої перемоги.
Науково-популярне видання 2014 року "Україна у Великій війні 1939-1945" можна прочитати в районній бібліотеці.

Г.Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки газета "Зоря" 27 травня 2015 року.

"Мамо, мамо, вічна і кохана,,

Початок всього - мама. Вона - берегиня роду людського. Незмірну любов, ласку і ніжність, тепло дарує вона своїм дітям, оберігаючи їхній дім.
Життєве покликання наших мам -особливе. Мама - це душа сім'ї, берегиня домашнього устрою, добра і тепла, затишку. Слово "Мама" зростає разом з нами тихо, як зеленіють дерева, сходить сонце, розквітає квітка, як гладить по голівці рідна материнська рука. І так же тихо вона торкається вуст промінчиком усмішки, ніжністю руки і щирою вечірньою молитвою...
Протягом року в Україні відзначається багато свят. День матері - свято особливе. Воно знаходить теплий відгук у серці кожного з нас. Це весняне, сонце-і сяйне і щире свято відзначається у другу неділю травня. Воно нагадує нам про святий обов'язок - вшанувати найдорожчу у світі людину - Матусю.
На відміну від 8 Березня День матері - це свято не всіх представниць прекрасної статі, а тільки матерів і вагітних жінок. І звідки ж прийшло воно до нас? Маленька американка з Філадельфії Анна Джервіс дуже рано втратила маму, смерть якої була раптовою і передчасною. У важких сирітських буднях дівчинка злеліяла думку: має бути такий день, у який всі люди будуть вшановувати і матір-неньку, і матір-Божу, і матір-землю. Анна звернулась до конгресменів та президента Америки. На її клопотання у 1914 році Конгрес США встановив державне свято - День матері. Невдовзі його узаконило чимало і країн.
Після Першої світової війни це свято почали відзначати в Швеції, Норвегії, Данії, Німеччині... Припало воно до душі і багатьом українцям. Серед української громади День матері вперше відсвяткував у 1928 році Союз українок Канади. А вже через рік за підтримки "Союзу українок", "Просвіти", "Рідної школи", "Пласту" та інших громадських організацій його почали відзначати в Україні, Галичині.
З плином часу воно дещо призабуте, але зараз ми знову шануємо День матері. Скільки спогадів і тепла таїть в собі це магічне слово "Мати". Йдеться про найближчу, найдобрішу, найкрасивішу і наймилішу людину у світі. її очі супроводжують дітей у далеких життєвих мандрах, материнська ласка зігріває нас все життя, її створив Бог на цій грішній Землі для краси і щастя, щоб вона дарувала життя і була продовжувачем роду людського. Берегиня роду і народу береже оселю, оберігає від необачного кроку, від усякого лиха та напасті. Мама ніколи не вимагає від нас ніяких жертв, а сама заради дитини жертвує всім, навіть життям. Мама колихає нас маленькими, серцем співає колискову, вимолює в Бога щасливу долю. Матуся... Це слово повертає нас до щасливого дитинства, коли кожен день був зігрітий маминим теплом і турботою. У тривозі за дітей минали молоді роки матері. І навіть тоді, коли мати гнівалась чи їй просто боліло - ні щирість, ні доброта не пропадали в її погляді. Так багато всього цього у маминій щедрій душі...

Українські поети витворили воістину величну і прекрасну симфонію святої любові до жінки, матері, берегині роду і народу. По-особливому виразний, чистий і світлий мотив у ту симфонію вплів Борис Олійник. Він чи не єдиний в сучасній ук¬раїнській поезії автор, який створив не кілька віршів, циклів чи поем, а написав цілу книгу, присвячену матері. Називається вона "Сива ластівка". Справжні ліричні шедеври, які її складають, нині відомі кожному, хто не байдужий до національної культури, духовного життя народу. Вони стали хрестоматійними. їх покладено на музику, пісні на слова поета сприймаються як народні.
Мати наша - сивая горлиця,
Все до її серденька горнеться:
Золота бджола - намистиною,
Небо - празниковою хустиною.

"Немає любові сильнішої від материнської, немає ніжності ніжнішої від ласки і клопотів материнських, немає тривоги тривожнішої від безсонних ночей і незімкнутих очей материнських" - під цими словами нашого славетного педагога Василя Сухомлинського може підписатися кожен із нас. Бо й справді, людство існує тільки тому, що існує материнська любов.
Слово матері лікує, повертає сили після хвороби, захищає від усього злого. На жаль, у своїх малих і великих клопотах, у суєті повсякдення ми забуваємо про основний обов'язок - оберігати свою Берегиню, засвідчувати їй свою любов. Летять роки. Мов птахи розлітаються діти з теплого материнського гнізда. Та з усіх-усюд у щасті й у горі линуть до рідної світлиці.
Минають роки, десятиліття, змінюються устрої, а на землі споконвіку є Мати. Вічна і свята, грішна і праведна, як і оця земля, на якій ми живемо. Стоїть мати і молиться за наше майбутнє, за наш спокій, за мир на землі. Тож помолімось і ми за неї.
Г.Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки газета "Зоря" 16 травня 2015 року.

Василь Шкляр: автор правди про трагедію України

Василь Шкляр - визнаний батько українського бестселера, письменник, чиї твори здобувають найвищі та
найпрестижніші літературні нагороди, гран-прі "Коронації слова", премій "Золотий Бабай", "Золоте перо", "Спіраль століть". Він удостоєний Національної премії імені Тараса Шевченка (2011 р). і народної Шевченківської премії за роман "Залишенець", що сколихнув усю Україну.
Великий резонанс дістали його романи. Лише культовий роман "Ключ" (1999 р.) зібрав цілу колекцію нагород і останніми роками витримав 12 видань в Україні і за кордоном. Гостросюжетний роман — таємниця від автора. Одні назвуть цей роман детективом, інші побачать у ньому твір еротичний. Треті вважають його містичним, окультним або й ритуальним. Усіх, хто шукатиме в ньому тільки перше, або друге, або третє автор просить не читати.
За роман "Ключ" Василь Шкляр здобув "Гран-прі" конкурсу "Золотий Бабай", премії журналів "Сучасність" та "Олігарх", "Спіраль століть" одержав на Міжнародному фестивалі фантастики в 2003 році. Та найбільше імпонує письменнику премія, що має назву "Автор, чиїх книжок найбільше вкрали з книгарень". Василь Миколайович Шкляр народився 10 червня 1951 року в селі Ганжалівка Лисянського району Черкаської області. В 1963 році родина переїхала до Звенигородки, де майбутній письменник закінчив середню школу із срібною медаллю. В 1968 році поступив на філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Водночас навчався (за обміном студентів) на філологічному факультеті Єреванського державного університету, де студіював вірменську мову і літературу. Після закінчення навчання працював молодшим науковим співробітником Центрального державного історичного архіву, потім довгий час у пресі, завідував відділом прози в журналах "Ранок" та "Дніпро", був прес-секретарем Української республіканської партії, обіймав посаду головного редактора видавництва "Дніпро", був заступником голови Національної спілки письменників України. В.Шкляр почав друкувати свої твори ще школярем. Окремими виданнями вийшли книжки прози "Перший сніг" (1976), "Живиця" (1982), "Черешня в житі" (1983), "Шовковий дощик" (1984), романи "Праліс", "Ностальгія", "Тінь сови" в перекладі російською мовою.
"Елементал" (2001 рік). На відміну від інших книжок у цьому романі власні назви та імена змінено. Інша річ, що деякі персонажі живуть під псевдо, і до певного часу не мають права на розтаємничення свого походження.
Україна. Франція. Чечня. Росія. Сучасна авантюрно-містична історія, написана на документальних фактах, добре відомих авторові. Українець, вояк французького іноземного легіону отримує завдання вивезти із заблокованої Чечні дочку генерала, на яку полюють російські спецслужби. Ця надзвичайно напружена авантюристично-містична історія гіпнотизує і приголомшує.
В основу сюжету лягли реальні події порятунку Алли Дудаєвої (дружини першого президента Чечні), з якою Василь Шкляр знайомий особисто. Саме реальна історія її викрадення з лабет російських спецслужб українцями лягла в основу його роману.
У своєму новому творі "Залишенець" ("Чорний ворон") Василь Шкляр відтворює одну з найдраматичніших сторінок нашої історії - боротьбу українських повстанців проти окупаційної влади у двадцятих роках минулого століття на території Холодного яру. "Від самого початку я знав, що це книжка мого життя, тому працював над нею з винятковою старанністю і любов'ю", — зазнався якось автор.
Події, описані в романі "Чорний ворон", за словами самого письменника, це "період нашої історії, який був особливо замовчуваний владою. Його і досі не розкривають". Василь Шкляр родом із Черкащини, а Холодний Яр - то ліси між Кам'янкою і Чигирином, де знаходилась Холодноярська республіка. В 1921 році долю чотирилітньої війни, яку Росія розв'язала проти Української Народної Республіки було вирішено на користь загарбника. Армія УНР опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників. Однак збройна боротьба ще роками тривала майже на всіх теренах України.
Відчайдушний опір більшовикам чинили повстанці Холодного Яру. На їхньому чорному бойовому прапорі були слова "Воля України або смерть". Чекісти писали: "Жовто-блакитний острів - "кипящий казан, с которым нельзя справиться".
Справді Червона Армія перемогла Антанту, Денікіна, Махна, поляків, але не могла впоратися я з холодноярськими хлопцями. Це були досить освічені люди, колишні офіцери армії УНР, раніше - офіцери царської армії, ті, хто свідомо, з ідейних переконань взяв зброю в руки, а також українські селяни, яких образила радянська влада.
Дія в романі розпочинається 1921 роком, коли Росія, як і сьогодні, стала ворогом УНР, щоправда, уже знищеної. І для багатьох читачів чи не вперше в постгеноцидній українській літературі художньо переконливо, з історичною вірогідністю доведено: у 20-х роках минулого століття в Україні точилася не громадянська, а україно-російська війни, в якій російська сторона виступала агресором.
В очах селянства це була навала, подібна до орди. Так бачив своїх ворогів і Чорний ворон, від імені якого ведеться романна оповідь. Безстрашний вояк, що характеризується граничною самовідданістю. Він добре розуміє, що його життя, по суті, скінчилося, бо вичерпалась можливість вибороти волю для України. Другий Зимовий похід (остання надія) завершився крахом. Усвідомлюючи свою причетність, ні про що не шкодує, бо свідомо зробив свій вибір. Вдивляючись у майбутнє, знаючи, яким воно буде для нього особисто, для України, він і далі веде свою війну. Ворогами й окупантами України на певному історичному проміжку могли бути литовців, поляки, татари, австрійці, пільці, війська Антанти, але ніколи — росіяни. Росіяни і Москва, як втокмачували слухняним малоросам, могли бути лише братнім народом, який визволяв українців від поневолення, простягав їм руку підтримки в найважчі часи. Та й в українців не могло бути більше одвічного вікового прагнення, ніж возз'єднання з Росією в одній державі.
"Ось вже летить на коні, попереду свого загону, отаман Маруся, а над її шапкою розвивається шлик із надписом "Смерть ворогам України". І це вам не флеанська діва, котра воювала іконкою. Маруся доводила свою правоту "кулею". Це слова з нової книги Василя Шкляра "Маруся". Він писав "Марусю" п'ять років, покладаючись на історичні події. У книзі описано бойовий шлях дівчини Марусі, яка стала отаманом після загибелі трьох її братів. У романі тісно переплітається шлях героїчно-трагічної долі Української Галицької Армії, яка наприкінці літа 1919 року визволила Київ від московсько-більшовицьких окупантів, проте волею злого фатуму опинилася на межі цілковитої загибелі. Тендітна золотоволоса дів¬чина народилася для щастя. Але бурхливий 1919 - один з найдраматичніших в історії України — покликав її до боротьби за волю України. Шістнадцятирічна гімназистка Саша Соколовська стає на чолі тисячного війська. Відтепер вона - отаман Маруся. Та навіть у вирі кривавих подій доля дарує їй щире кохання і шанс зберегти життя. Коли читаєш сторінки "Чорного ворона", "Марусі" не полишає думка: а все ж могло бути інакше. Зрештою, якби оті холодноярські зосталися живими, а не впали від ворожих куль, не вимерли з голоду, ми мали б іншу історію. Але так не сталося. Маємо запам'ятати уроки історії, проаналізувати помилки, що спричинили до поразки української державності в 1917-1922 роках, аби об'єктивно оцінили його сьогодення. Нині, як і тоді, Україна переживає період історичного випробування. Тож повчімося у наших національних героїв мужності і мудрості, щоб вистачило сили бути господарями власної долі.
Запрошуємо всіх поціновувачів національних бестселерів почитати ці твори.

Г.Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки газета "Зоря" 22 квітня 2015 року.

Благовіщення

Благовіщення відзначається 7 квітня, належить до великих дванадесятих християнських свят. Свято Благовіщення - одне з найбільших свят. Слово "Благовіщення" означає: добра, радісна звістка про те, що почалося визволення людського роду від гріха та вічної смерті. За церковними переказами, цього дня архангел Гавриїл з'явився Діві Марії в місто Назарет, щоб сповістити її благу звістку - народження сина Ісуса, Месії. Марія вела непорочне життя в домі свого чоловіка Йосипа, тому була дуже здивована, що народить сина. Архангел сповістив, що дитина з'явиться, без порушення цнотливості Марії, через посередництво Святого Духа. Оскільки дівчина була дуже богобоязна, вона прийняла волю Божу як належне.
Вважається, що весна в цей день остаточно поборола зиму, а Бог благословляє землю і відкриває її для сівби. За народними уявленнями, лише після Благовіщення можна було розпочинати польові роботи. Раніше ж "турбувати" землю вважалось великим гріхом.
До цього свята лелеки зазвичай прилітали з вирію та починали вити гнізда. Існувало повір'я, що на Благовіщення відкривалася земля і з неї виповзали змії, вужі, інші плазуни. У цей день здавна існував звичай випускати на волю пташок: "Щоб співали на волі, Бога прославляли та просили щастя-удачі тому, хто їх випустив". Господар випускає на волю, на сонце також всіх тварин, навіть пса і кота виганяє на подвір'я - "щоб чули весну і самі про себе дбали".
Український народ особливо шанує свято Благовіщення і суворо забороняє всяку працю того дня: за його думкою навіть птиця на Благовіщення святкує, гнізда не робить. На Благовіщення казали, досить тільки торкнутися якого насіння, щоб воно зараз же втратило свою сходову силу. Казали, що не можна також підкладати того дня яйця під курку, бо не буде з них толку.
Для українського селянина, за народною символікою, Благовіщення віщує і тому з ним в'яжеться багато прикмет: яка погода на Благовіщення, така й на Великдень буде.

Л.Пір’ян, завідуюча організаційно-методичним відділом районної бібліотеки газета "Зоря" 4 квітня 2015 року.

Такі, як Олег - приклад для нас

В читальному залі районної бібліотеки відбувся вечір -вшанування «Уклін живим, загиблим слава» для учнів 10-11 класів МНВК школи-ліцей «Ерудит», на який був запрошений учасник АТО Олег КОВАЛЬ. Захід розпочався Гімном України та хвилиною мовчання і вшанування пам'яті Романа Бевза, Руслана Нищика. Всі пом'янули Героїв Небесної Сотні, полеглих українців на Донбасі. Олег Борисович Коваль розповів школярам про себе, про дні, проведені в зоні бойових дій, про мужність та героїзм українських захисників, про їх саможертовну любов до України. Юнаки та дівчата поставили ряд питань, на які отримали вичерпні відповіді.
Олег не відразу зізнався, що пішов воювати добровольцем за мирне небо України, рідним сказав про те перед самим відправленням. Свій солдатський обов'язок в армії він відбував у військах спецпризначення, і вважав злочином відсиджуватись вдома, коли країна перебуває у небезпеці. Присутніх Олег вразив соєю скромністю, навіть якоюсь буденністю, з якою він розповідав про захист блокпостів, охорону місцевих жителів, бойові операції, в яких довелось брати участь, з усіма тими важкими умовами та обставинами, з якими довелось зіткнутись захисникам України. Сам чоловік каже: «Тілом я тут, але думками ще й досі там, тому що там залишились бойові побратими, люди, з якими багато пережили».
Після того, як запитання скінчились, а враження збільшились, знову пролунав Гімн України й учні подякували воїну за його щирість, мужність та патріотизм. Також хочеться подякувати всім працівникам районної бібліотеки, адже саме, за їхньої ініціативи відбулась ця зустріч.
Нині з'явилось багато чоловіків, яких з гордістю можна називати Героями України, і Олег Коваль, без сумніву, входить в це число! Тож хочеться Вам побажати здоров'я, наснаги, щоб у Вас все було добре, щоб про Вас ніколи не забували і щоб тільки мирне небо було над головою. Нам є з кого брати приклад! Слава Україні!

Олена Поліщук, учениця 10-А класу МНВК школи-ліцей "Ерудит" газета "Зоря" 28 березня 2015 року.

Презентуємо нові видання

Приємно, що нині зростає попит в українській книзі, українською мовою намагаються розмовляти навіть ті, хто до цього послуговувався російською. В бібліотеку записуються нові читачі, яким набридло «мило» з телевізорів та інформаційний потік з Інтернету. Користувачі все більше читають класику, знаходять розраду в поезії, особливим попитом користуються книги сучасних українських авторів.
На початку 2015 року книжковий фонд районної бібліотеки суттєво поповнився новими виданнями, зокрема і книгами сучасних українських авторів, відзначених премією «Коронація слова». З деякими з них ми вас познайомимо.
Доляк Н. Чорна дошка
Страшні видіння приходять до Сашка у снах. Висушені голодом жінка і маленькі діти зазирають йому в обличчя скляними очима, німотно благають про допомогу, простягають до нього руки... Лесь Терновий, прадід Сашка, має що розповісти онуку про цих людей. Бо він - один із них. Один з тих, хто вижив, пройшовши через пекло голодомору 30-х років...
Іванцова М. Ключі від ліфта
У шістнадцятирічної Олі не було вибору: її обманом заманили до закордонного борделю та примусили торгувати власним тілом. У її співвітчизниці Лізи вибір був - і він, як виявилося, припав на того, хто прирік Олю на сексуальне рабство.
Кокотюха А. Справа отамана Зеленого. Українські хронічки 1919 року
1919 року земля України стала полем битви між різними владами - «червоними», «білими», «зеленими»... Артем Шеремет - звичайний київський лікар, людина аж ніяк не войовнича. Але буремні події божевільного часу змушують його, так чи інакше, ЕЗЯТИ В них участь.
Корній Дара. Тому, що ти є
Є жінка, життя якої добігає кінця. Є чоловік, для якого вона і є життя, І є кімната, з якої їхнє життя почнеться спочатку...
Лис В. Століття Якова
Найкращий роман десятиріччя - короноване слово, яке вразило літературну Україну! У житті старого Якова Меха на короткий час, мов той метелик, з'являється дівча-приблуда.
Малярчук Т. Біографія випадкового чуда
Лєна з дитинства була особливою: без царя в голові, навіть Бог у неї був позичений. Якось Лєна облишила молитися -і нічого, грім не побив, і кульова блискавка, що колись спалила її улюблену виховательку, оминула. Чим обернеться власна спроба героїні допомогти ближньому - польотом над гніздом зозулі чи вознесінням?
Роздобудько І. Все, що я хотіла сьогодні. Лікарняна повість
Сьогодні вона дізналася, що цей сонячний день - останній у її житті. Досі Мирослава переймалась простими побутовими турботами: дім, робота, чоловік...
Денисенко Л. Відлуння: від загиблого діда до померлого
Донедавна Марта фон Вайхен пишалася своїм корінням: її предок поліг смертю хоробрих під час Другої світової війни й похований десь під Житомиром. Аж раптом дівчина дізнається, що вона - нащадок нациста, який доживав свій вік у божевільні, граючись у єврея. Відлуння минулого кличе її до України, поки її майбутнє блукає вулицями Берліна...
Денисенко Л. Калейдоскоп часу
Люди люблять прихилятися одне до одного... До власних спогадів, снів і мрій. Але понад усе люди прихиляються до часу й віку.
Денисенко Л. Нова стара баба
«Нова стара баба» - кумедна, добра і світла оповідь про душевну Варвару та її шебутну подругу Зойку, яким уже стільки років, «що в те неможливо повірити навіть тоді, коли роздивляєшся себе в люстро».
Карпа і. Піца «Гімалаї»
Ранок застає Редьку в ліжку з лептопом: вам лист! Хтось по той бік монітора радить їй відчинити - дзвінок у двері, а за тими дверима... несподіване здійснення Редьчиної мрії.
Корній Д. Зворотній бік світла
Світло не може існувати без темряви, а інколи вони навіть закохуються одне в одного: Птаха - світла безсмертна, Стриб - темний. А от Мальва ще не визначилася, більше того - дівчина донедавна й гадки не мала про своє покликання і про те, чия кров тече в жилах. До сімнадцяти років Птаха берегла її як зіницю ока, та вже час її квіточці розпускати пелюстки - чорні чи білі, новороджена безсмертна обиратиме сама!
Корній Д. Зірка для тебе
Вона - Зоряна, Зірка. Він - Сергій, Лічозір. Ці двоє дивні, і вони не могли не зустрітися, хай навіть ця зустріч принесла обом страждання. Історія їхнього кохання почалась як чудесне визволення зі світу самотності, страху та гріха. Ці двоє пізнали божественну радість і єднання душ. Але невдовзі настануть часи туги, і вони мають подолати їх любов'ю, якої ще не було: ось вона, беріть, володійте, ця зірка - для вас.
Лис В. Соло для Соломії
Вона йде за покликом серця, помиляється сама й легко пробачає помилки іншим, сходить на самий верх величі людського духу та падає у безодню засудження оточуючих.
Роздобудько І. Подвійна гра в чотири руки
Юна Марія Гурчик обожнює дві речі: детективи доктора Шерла та розслідування загадкових злочинів...
Талан С. Коло ти поруч
Льоша хотів бути з Дашею в радості і горі, у багатстві та бідності, але не у хворобі...
Шкляр В. Ключ
Журналіст Андрій Крайній - справжній ерудит, вільно володіє живими й мертвими мовами, але з матеріальними цінностями якось не склалося: доживши до віку Христа, не має даху над головою.
Вдовиченко Г. Інші пів'яблука.
Дерев'яне яблуко, витвір майстра епохи бароко - це не просто сувенір. Воно вміє здійснювати найпотаємніші бажання...
Гранецька В. Тіло
Україна. Карпати. 2033 рік. З католицького притулку-сиротинцю вивезено в невідомому напрямку п'ятеро дітей. Згодом вони виринуть у Сполучених Штатах і зовсім іншими особами, яких уже ніхто не назве чужинцями...

О.Мартиш, завідуюча відділом обслуговування районної бібліотеки,
Н.Павлюк, завідуюча Інтернет - центром газета "Зоря" 25 березня 2015 року.

І книги, і зустрічі

Здається, що у світі нових технологій люди зовсім забули, що таке книги. І діти все менше і менше звертаються до бібліотек, адже завжди можна зайняти себе чимось та знайти потрібну інформацію в Інтернеті. Навіть ту саму книгу можна прочитати в Інтернет-мережі.
Більшість батьків намагаються з цим боротися, проте у сучасному світі це майже не можливо. Проте завдяки виховним годинам у школі ми знайшли альтернативу інтернет-спілкуванню, познайомившись із працівниками районної бібліотеки - Юлією Матвіївною Стецюк та Оксаною Володимирівною Мартиш. Зустрічей з бібліотекарями ми чекаємо з нетерпінням, адже під час них кожен дізнається багато нового із розповідей, легенд та переказів. Мабуть, завдяки цим фахівцям своєї справи ми стали більше читати, обговорювати прочитане, ділитись враженнями про най улюбленіші художні твори, обмінюватись ними, стали частіше відвідувати бібліотеку.
Нещодавно ми побували на організованій зустрічі з нащадком Тараса Шевченка - Юрієм Калашником, вчителем історії Івахнівської та Княже-Криницької шкіл, керівником туристсько-краєзнавчого гуртка БДЮТ. Завдяки цій зустрічі дізнались багато цікавих фактів про рід Шевченків, які не знайдеш в жодній літературі. Нам продемонстрували перше видання «Кобзаря» та рушник, власноруч вишитий прабабцею Юрія Миколайовича Яриною.
З нагоди свята всіх жінок ми, учні 10-А класу МНВК Ліцею «Ерудит» на чолі з класним керівником А.В.Бегерською вітаємо наших дорогих бібліотекарів та бажаємо їм весняного яскравого настрою, джерельно-ніжних Почуттів, квітучої краси та душевної гармонії.

Учні 10-А класу МНВК "Ерудит" газета "Зоря" 18 березня 2015 року.

Берегиня української літератури

19 березня минає 85 років від дня народження відомої української поетеси Ліни Костенко. У народі кажуть, що цього дня прилітають з вирію лелеки - обожнювані птахи в українському фольклорі. Мабуть, саме вони принесли в цей день у далекому 1930 році в сім'ю ржищівського вчителя немовля-дитину, яка згодом стала Ліною Костенко.
Батьки майбутньої поетеси - високоосвічені порядні люди, учителі. З ранніх літ вони прищеплювали дитині високі моральні етичні та естетичні смаки. На все життя Ліна мала перед собою приклад батька Василя Костенка, поліглота-самородка (він знав 12 мов), педагога від Бога, який за потреби міг на найвищому рівні викладати всі предмети в школі.
Родина Костенків зазнала суворих переслідувань у роки сталінщини.
Одного страшного дня було заарештовано батька та забрано від сім'ї на цілих десять років. Маленька Ліна тоді ще й не уявляла, що таке бути дочкою "ворога народу", вона просто не могла змиритися в душі за що й чому її такого доброго, розумного татка так брутально принизили, відірвали від неї і матері.
У повоєнні роки Ліна почала відвідувати літературну студію при журналі "Дніпро", редактором якого тоді був Андрій Малишко.
Раннє дитинство Ліни минало "над берегами вічної ріки" - понад Дніпром. Коли дівчинці минуло 6 років, родина перебралась до Києва. Тут вона закінчила середню школу, навчалася в педагогічному інституті. В 1952 році вступила до Московського літературного інституту імені Горького, який закінчила з відзнакою.
Незабаром виходять її перші збірки. Ліна Костенко стає однією з найактивніших учасниць шістдесятниць. Збірку "Зоряний інтеграл" заборонили цензурою. Однак письменницю не арештували. Вона продовжувала писати і згодом, у 1977 році, знову друкувалися її твори. Отримала Державну премію України імені Тараса Шевченка, премію фундації Антоновичів, премію Франчески Петрарки та медаль Святого Володимира. Стала лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім.Теліги, професором Києво-Могилянської академії.
У 90-х роках перестала брати участь у громадському житті, відмовилась від звання Героя України. Пояснила це по-своєму: "політичної біжутерії не ношу".
Лише у 2004 році на деякий час повернулась до громадського життя.
Творчий розвиток Ліни Костенко - поетеси гострої думки і палкого темпераменту - не був позбавлений ускладнюючих моментів. Обмеження свободи творчої думки, різні "опали" в часи застою призвели до того, що досить тривалий час її вірші практично не потрапляли до друку. Та саме в ті роки поетеса, незважаючи ні на що, посилено працювала, крім лірич¬них жанрів, і над своїм найвидатнішим донині твором - романом у віршах "Маруся Чурай".
Перу поетеси належать збірка поезій "Сад нетанучих скульптур", збірки віршів для дітей "Бузиновий цар", "Берестечко", "Крила", "Чайка на крижині", "Страшні слова, коли вони мовчать" та багато інших.
У своїх поезія Ліна Костенко бачить конкретних винуватців моральної і духовної деградації людей. Як заповіт звучать її слова "Не відступитися і не покласти лжу на струни". Не можна зрікатися високих ідеалів наших предків, власної культури, рідної мови, її поезія застерігає нас від втрати своєї історичної пам'яті. Особливо виразно ця думка звучить у віршованому романі "Маруся Чурай". Образ Марусі зливається з образом України, що сигналізує через століття: пам'ятайте, нащадки, свою історію, і лише тим будете сильні і знанні у світі.
Поезія Ліни Костенко художньо осмислює загальнолюдські цінності, примушує задуматись над тим, що залишає по собі людина. Думки про справжні цінності, про сенс у житті, духовність і бездуховність порушено у вірші "Все почалось, мабуть, майбутнє". Тут читаємо: "Шукайте посмішку Джоконди. Вона ніколи не мине". Розуміючи швидкоплинність матеріальних цінностей, завжди потрібно пам'ятати про духовні: красу, мистецтво, любов до людей, любов і вірність Україні.
Завітайте в бібліотеки району, глибше ознайомтесь з поезією Ліни Костенко.

Л.Пір’ян, завідуюча організаційно-методичним відділом районної бібліотеки газета "Зоря" 14 березня 2015 року.

Пісня, приречена на безсмертя: Гімн України

В 2015 році відзначається 200-ліття від дня народження Михайла Вербицького та 150-річчя з часу першого публічного виконання Гімну України.
Пісня-душа народу, національний Гімн - найвищий вияв його волелюбних прагнень, духовно-патріотичних устремлінь. Яскравим виявом патріотично-національних почуттів українців єдиної нашої землі стала поява вірша поета і етнографа Павла Чубинського «Ще не вмерла України...». Жодному іншому творові української літератури не судилась така велична і... трагічна доля. Велична, бо в ньому втілена споконвічна мрія народу стати суверенним, здобути волю, виражена незламна віра у відродження України. Трагічна, бо понад століття пісню-гімн переслідували, забороняли, вбивали, але не вбили.
Вірш «Ще не вмерла України...» постав на хвилі патріотичної поезії Шевченка з його могутньою вірою в те, що «не вмирає душа наша, не вмирає воля». У середовищі патріотичної київської «Старої громади», до якої входили такі визначні діячі, як Тадей Рильський, Володимир Антонович, Олександр Русов, Павло Чубинськийта інші, виник дерзновенний як на ті часи задум створити високопатріотичний вірш, який би наснажував українців на боротьбу за волю, став національним гімном. Реалізувати цей задум випало поетові, вченому-етнографові, організаторові Південно-західного відділу Російського географічного товариства Павлові Чубинському, за який він поплатився засланням в Архангельську губернію на сім років.
Спогади сучасників Чубинського незаперечно свідчать, що пісня виникла в Києві восени 1862 року під впливом сербського патріотичного гімну. Спочатку вона співалась на мотив цього гімну, а потім на мелодію Миколи Лисенка. Утвердилась до тексту вольова музика Михайла Вербицького, яка супроводжує поетичний текст Чубинського вже друге сторіччя.
Поява в 60-70-ті роки в Галиччині творів українських письменників Наддніпрянщини, зокрема Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Олександра Кониського та ін. знаменувала поглиблення духовних взаємин між галичанами і наддніпрянцями, посилення між ними почуття, національної єдності. Під Карпатами вперше легально зазвучав вірш наддніпрянця Чубинського, який того ж року знайшов музичне втілення у творчості Михайла Вербицького (1815-1870) - талановитого композитора, одного з організаторів духовного і культурного життя на Західній Україні.
Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 року у родині священика у селі Явірнику Руськім, розташованому біля міста Перемишль. Раннє сирітство привело його під опікунське крило родича, видатного церковного і культурного діяча, перемиського єпископа Івана Снігурського (1784-1840). Сам Снігурський активно поширював українське слово, заснував у Перемишлі друкарню, сприяв появі шкільних навчальних посібників, фольклористичних збірок.
Саме в тих осередках щедро музично обдарований юний Михайло Вербицький одержав початкові музичні знання. Він вступив до Львівської греко-католицької Духовної семінарії, але нові демократичні віяння, ідеї національного відродження, які міцніли в народі, проникли й за мури семінарії, захопили думки й серця її вихованців. Одночасно з Вербицьким навчалися відомі пізніше культурні та громадські діячі: письменники Микола Устиянович, Антон Могильницький, Рудольф Мох, композитори Іван Лаврівський, Петро Любович та ін.
Богословські науки не надто приваблювали темпераментного й життєрадісного юнака, яким був Михайло Вербицький. Він був одержимий музикою, прагненням віддати свій музичний талант народові. Першими його композиціями були церковні твори. У творчому доробку М. Вербицького є Літургії, окремі частини богослужебних піснеспівів для чоловічого і мішаного складу хорів тощо. Доступна, звернена до людської душі, спроможна піднести молитовний настрій, духовна музика Вербицького набула широкої популярності.
Композиторська спадщина Вербицького охоплює музику до десятків театральних творів різних жанрів - водевілів, народно-побутових оперет, мелодрам.
Для композиторського стилю Михайла Вербицького властиве було поєднання загальноєвропейського із національно специфічним. За таким же принципом створено й пісню-хор на слова Павла Чубинського «Ще не вмерла України...» її поява у творчому доробку композитора не була випадковою. Зміст вірша повністю відповідав світоглядним позиціям і творчій ментальності Вербицького -митця-патріота. До того ж виникнення цієї пісні (подібно як і кантати «Заповіт») безпосередньо пов'язане з потужною хвилею патріотичного піднесення, що прокотилася по всій Україні під впливом віщого слова Тараса Шевченка. Цьому сприяв і певний збіг обставин.
Ясна річ, бунтівний антиімперський вірш Павла Чубинського не міг бути опублікований у Росії. Вперше він побачив світ, як уже було сказано, 1863 року, без авторського підпису, у львівському літературно-політичному віснику «Мета», де відкривав добірку вміщених тут поезій Тараса Шевченка — «Сидячи в неволі» («Лічу в неволі»), «Мені однаково», «Н. Костомарову» («Веселоє сонечко ховалось»), «Завіщанє» («Заповіт»). Тож не дивно, що «Ще не вмерла України...» довгі роки сприймалася галицьким середовищем як твір Великого Кобзаря. Тим більше, що за духом і навіть лексичними зворотами вірш цілком відповідав поетичній манері геніального співця українського народу.
Творча спадщина Михайла Вербицького - одне з найцінніших надбань української культури. Він належить до яскравих представників національної композиторської школи, що сприяли в XIX столітті активному духовному злету українського суспільства.
Михайло Вербицький був справжнім народним композитором, котрий не лише тонко відчував настрої та мрії громадськості, а й умів своєю музикою збуджувати світлі, піднесені почуття. Саме цим пояснюється величезна популярність його творів, і в першу чергу найславетнішого - пісні-хору «Ще не вмерла України...»

Оксана МАРТИШ, завідуюча відділом обслуговування районної бібліотеки. газета "Зоря" 18 лютого 2015р.

Герої Небесної Сотні
(Книга присвячується світлій пам'яті полеглим за честь і гідність України)


З метою увічнення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу і стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 - лютий 2014 років), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України, Президент України П.Порошенко підписав 11 лютого 2015 року Указ "Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам'яті Героїв Небесної Сотні".
Згідно цього Указу в Україні встановлено День Героїв Небесної Сотні, який відзначатиметься щорічно 20 лютого.
Український Майдан 2013-2014 років став своєрідним Ноєвим ковчегом, який об'єднав в собі людей різних за віросповіданням, професією, мовою, сприйняттям світу, але під одним синьо-жовтим прапором. Саме тут змінилися світогляд і долі багатьох людей.
Майдан став символом боротьби, символом утвердження прагнень до європейський цінностей у споконвічно європейській державі, і за цю боротьбу, за нашу з вами свободу й оновлення країни заплачено страшну ціну: своє життя віддали найкращі. І більшість із них-молоді, сильні, ті, що тільки починали жити - Герої Небесної Сотні.
Назва книги ВАЛЕНТИНИ РОЗУМЕНКО "Майдан... Хто, якщо не я!" вийшла з вуст не лише тих майданівців, які йшли безстрашно в бій, а й пересічних громадян, які допомагали та й підтримували Майдан. Кожен свідомий українець розумів, що його внесок, нехай маленький, але власний, примножувався і виростав у багатотисячне волевиявлення українського народу у прагненні до свободи та незалежності держави, збереження суверенітету і демократії. У багатьох, вперше прибулих на Майдан, пробуджувалася національна свідомість, з'являлася гордість за свій народ, який показав готовність до самопожертви, за волю і незалежність своєї країни. Творцями, які змінювали історію України на невеликій території Майдану в дощі і сніги були звичайні люди - Герої цієї книги.
Відверті діалоги наштовхують читача на роздуми, дають змогу по-іншому подивитись крізь призму тих подій на реалії Майдану.
Майдан змінював свідомість людей і пробуджував такий дух патріотизму, що жоден із політиків ні за які гроші не зміг би цього зробити. Хто тут був - все це бачив, пишався і пишається тим, що він -Українець. Що у нас є такий мудрий та мирний народ. Пробудилася приспана роками національна свідомість людей. Історія проголошує імена тих, хто вийшов за народ. їх не мобілізовували військкомати, не записували в списки. Вони самі прийшли на Київський Майдан Незалежності, їх кликало гасло "Слава Україні!", а у відповідь звучало "Героям слава!" До лютого 2014 року орденоносцями, героями ставали за анкетою, за поданням. Небесна Сотня ж стала героїчною за те, що віддала найдорожче - життя своє во ім'я життя інших. У тому числі й за наше. На нас дивляться Герої Сотні, серед них черкащани - наші земляки -Юрій Паращук, Юрій Пасхалій, Максим Горошин, Віталій Смоленський, Віктор Чернець.
Усі герої Небесної Сотні були простими людьми - не депутатами, не політиками, не начальниками. У вирішальний час не змогли байдуже сидіти біля телевізора і просто дивитися на те, що коїться на вулицях столиці. Вони не думали про те, що зможуть загинути. Вони лише знали, що так, як є, так далі в Україні бути не може. Упродовж 13-го лютого 2014 року кривавий режим Януковича убив понад
100 мирних протестувальників. Українська земля назавжди стала рідною для хлопця з простої вірменської родини, яка на початку 90-х років, рятуючись від жахів війни в Нагарному Карабасі, оселилася на Дніпропетровщині. Тут у мальовничому селі 2 серпня 1993 року і народився син Сергій. Навіть у страшному сні нікому не могло привидітися, що через два десятки років син вірменського народу стане на захист своєї нової Батьківщини. І віддасть життя за її свободу.
Дізнавшись про побиття студентів, він поїхав на Майдан, Сергій Нігоян відкрив трагічний лік Небесної Сотні. Одного з волонтерів Майдану вразила розповідь лікаря, який виносив з-під куль молодого пораненого хлопця. Попри біль, він співав Гімн України і помер, не дочекавшись швидкої.
Вибач, мамо, що не зміг вберегтись
Від підступної снайпера кулі. .
Не почую повік, як у нашім саду
Навесні закує зозуля.
Вибач, рідна, що пішов на Майдан,
Навіть супроти волі твоєї.
Я хотів, усім серцем юначим бажав
Для Вкраїни щасливої долі.

Під велелюдне скандування "Герої не вмирають" тіла полеглих почергово пронесли головною площею столиці. Так Україна прощалася зі своїми героями, наймолодшому з яких було всього 17 років!
Кожна значна історична подія має притаманні лише їй символи. Але самі не знаємо, чому такий знак ураз з'являється. Давня лемківська пісня "Пливе кача по Тисині" у виконанні гурту "Пікардійська терція" стала тугою, смутком, не-офіційним жалобним гімном України. Під цей пісенний щем, його багатоголосся тисячі українців прощалися з Героями Небесної Сотні, прощаються з загиблими на Сході України.
Ми сьогодні в скорботі з великою шаною згадуємо Героїв Небесної Сотні, котрі відтепер постійно споглядатимуть за нами та нашими вчинками.
Нехай же вам, Герої, віддає
Святий Петро ключі від того раю,
Де убієнний ангелом стає.
Бо він Герой. Героїне вмирають!

Г.Тимошенко,бібліограф районної бібліотеки газета "Зоря" 18 лютого 2015 року

Бібліотеки, книги та періодика на захисті української душі

Трагічні події, що відбуваються на рідних українських землях - Донеччині та Луганщині знайшли відгук не тільки в серцях наших співвітчизників, а й міжнародної спільноти. Ця неоголошена війна об'єднала українців у їх дивовижному прагненні до єдності, надала нечувані приклади людської взаємодопомоги, бажання творити добро. Безліч добровольців-волонтерів прийшли на допомогу бійцям АТО і громадянам, які постраждали від дій сепаратистів. Люди зі всієї України підтримують воїнів, збирають кошти, необхідні речі, продукти харчування.
Не залишаються осторонь і бібліотеки. їх інформаційно-просвітницькі заходи спрямовуються на підтримку та розвиток української ідентичності, зменшення негативного впливу інформаційної війни, а книги і преса перетворюються на чудові ліки, що спроможні відволікти від горя і відчаю, надати оптимізму та повернути надію бійцям, мирному населенню, дітям і дорослим, літнім людям.
Газети і журнали, що видаються в нашій країні, нерозривно пов'язані із економічними, політичними потребами суспільства.
Монастирищенська центральна районна бібліотека для дорослих з січня 2015 року Передплатила ряд газет і журналів. Для учнів старших класів, вчителів української мови і літератури, світової літератури в нагоді стануть журнали "Диво-слово", "Зарубіжна література в школах України".
Багатьох користувачів бібліотеки цікавить діяльність малих фермерських господарств, проблеми городництва і садівництва; розведення домашньої живності, будівництва, дизайн житлових приміщень. Журнал "Дім. Сад. Город." видається з 1989 року. Це найпопулярніше в Україні видання, справді народне для всіх, чиє життя і праця пов'язані із землею.
Сучасні проблеми економіки, політики, науки висвітлюють журнали "Економіка України"," Бібліотечна планета", "Українська культура".
Цікавим тижневиком є журнал "Країна". Видання висвітлює сучасні проблеми України, аналізує факти і події, друкує цікаві факти з життя українських письменників, істориків, політиків, людей, які творили і творять історію України.
"Календар знаменних і пам'ятних дат" - цінне джерело інформації. Виходить чотири рази на місяць. Адресується працівникам бібліотек та інформаційних установ, засобів масової інформації, освітянам, вихователям, організаторам дозвілля і взагалі кожному, кого цікавлять питання науки, культури, історії, літератури, мистецтва.
Читаючи і використовуючи ці журнали, ви ще більше дізнаєтесь про економічне, суспільно-політичне життя України і світу в такий нелегкий час.
Для сучасних жінок популярні журнали "Единственная", "Жінка", "Истории из жизни", "Натали", "Лиза", Отдохни", "Успехи и пораження".
Газети "Голос України", "Урядовий кур'єр
" друкують нові закони, прийняті Верховною Радою України, укази Президента, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України.
Порадами про те, як завжди бути здоровими, не хворіти допоможе газета "Здоров'я і довголіття". Поділиться кулінарними рецептами, допоможе знайти кохану людину, надасть корисні консультації газета "Порадниця". З новинками в зоні АТО, учасниками трагічних подій, подіями в галузі культури, політики ознайомлять вас газети "Комсомольская правда в Украине", "Газета по-українськи", "Факти". Також до уваги читачів цікава і корисна україномовна газета "Україна молода".
Щомісячна газета "Позакласний час" друкує цікаві матеріали, сценарії патріотичних заходів, розповіді про народні свята та звичаї, знаменні і пам'ятні дати кожного місяця. Новинки художньої літератури, огляд творчості українських письменників можна віднайти у тижневій газеті "Літературна Україна".
Життя Черкаської області, діяльність обласної влади висвітлюють видання "Черкаський край", "Нова доба", "Нова молодь Черкащини". З нетерпінням чекають читачі району найближчого до них видання - районної газети "Зоря", яка виходить двічі на тиждень, популярність має і тижневик "Алекс".
То ж запрошуємо всіх - приходьте і читайте книги, газети і журнали. Тільки віра і надія дасть нам змогу не тільки вистояти у війні проти агресора, а й будувати цивілізовану, демократичну, економічно потужну державу.

Г.Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки газета "Зоря" 28 січня 2015 року

"Я для тебе горів, українське народе"
До 80-річчя з дня народження
Василя Симоненка

Витязем молодої української поезії назвав Олесь Гончар Василя Симоненка, людину короткої, але яскравої, як спалах, долі. В свої 28 років він встиг на віки заявити про неповторний письменницький талант. Симоненкова дорога - важка, трагічна і коротка. Але коротка дорога не знає короткої пам'яті. Його поезією і сьогодні зачитуються, а щира синівська любов до рідної матері, до Батьківщини є взірцем для багатьох поколінь молоді.
Ніби вічно живе "Ти знаєш, що ти – людина" мимоволі змушує замислитися над життям, вимагає цінувати кожну його неповторну мить. Доля і творчість такої людини, як В.Симоненко, не могла залишити байдужим нікого з тих, хто прочитав бодай одну його поезію. Сьогодні ім'я Василя Симоненка - серед класиків української літератури XX століття. З глибин народного життя вийшла поезія Василя Симоненка. З мужності народу, з горя його і його звитяжної боротьби виспівалась вона. Звідси той дух непоборний, яким вона пройнята, звідси та розпашіла пристрасть, яка буяє в ній. Вітер часу не остудив симоненкових поезій, вогнем душі жевріють вони й сьогодні, як і тоді, коли вперше й неповторно появились на світ. Його твори, сповнені любові до народу, до його багатостраждальної історії, вчать добру й милосердю, нетерпимості до підлоти і дворушництва, захоплюють щирістю і мужністю, ліризмом і ніжністю. Книжку "У твоєму імені живу" склали вірші, поеми, легенди та казки. До неї увійшли також ранні маловідомі твори, які друкували лише в періодичній пресі.
Народився Василь Симоненко в перший день після Різдва, 8 січня 1935 р. в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині в старій селянській хаті. Через ту непомітну і печальну хату пройшли голод і холод, її не проминули велика війна і всі лихоліття того часу. Ріс хлопчик без батька. За словами матері його замінив хлопцеві дід Федір Трохимович Щербань. Він розкрив перед своїм онуком усю історію України, починаючи від славних сторінок Запорізької Січі. Смерть дідуся глибоко вразила 14-річного Василя і закарбувалась в пам'яті на все життя. Спогад про діда Федора живе й нині у новелі поеми "Дума про діда". Від матері Ганни Федорівни та діда малий Василько взяв перші уроки доброти, невтомну жагу знань і водночас пізнав гіркоту важких сільських буднів. В роки тимчасової окупації разом з матір'ю жив на окупованій території. Мати тяжко працювала, заробляючи горьований шматок хліба. На все життя Василь Симоненко пронесе лицарську повагу до жінки, до Матері. ...Я таку тебе завжди бачу, Образ в серці такий несу, Материнську любов гарячу І твоєї душі красу.
Про свого сина веде діалог мати поета і письменник Микола Сом у книзі "З матір'ю на самоті". Читачі дізнаються усі подробиці із біографії улюбленого поета, про шкільні та юнацькі роки. Після закінчення з золотою медаллю середньої школи він вступив на факультет журналістики Київського університету, де обирався керівником студентської літстудії. В1957 році, закінчивши навчання, почав працювати в редакції газети "Черкаська правда" на посаді літпрацівника відділу культури, через три роки - завідувачем відділу новоствореної газети "Молодь Черкащини", а наостанку - кореспондентом "Робітничої газети".
В Черкасах добре знали цього худорлявого скромного юнака. "Життя, мов спалах блискавки" - книга спогадів друзів і колег про період життя на Черкащині. І хоч кожен висловлює суб'єктивні судження, враження, своє бачення особи В. Симоненка як людини і поета, вони доповнюють портрет, висвічують різні грані характеру, відкривають ще невідомі сторінки його біографії.
Усе своє надто коротке життя він прожив із потрійною внутрішньою готовністю до подвигу, безмежною синівською любов'ю до України-неньки.
Історико-культурний контекст життя і творчості поета припав на добу хрущовської "відлиги", одним із компонентів якої став поетичний бум. "Молода" поезія зазвучала у великих концертних залах. Самовидані поезії Василя Симоненка уже в ті роки набули великої популярності. Основою, золотим осередком України є для поета насамперед простий народ. Він бачив справжнє життя селян-колгоспників, тяжке безрадісне життя баби Онисі, тітки Варки, колгоспного конюха Федора Кравчука, нещасного дядька, що з голоду змушений був "красти на полі свій урожай"."47" - вірш, чи не перша чесна згадка у нашому письменстві про третій Голодомор. Разюче влучними деталями автор відтворює жахливу трагедію закріпаченого комуністичним режимом українського села.
Вже навесні 1960 р. в Києві з ініціативи пробудженої "відлигою" молоді був заснований творчий клуб. На суспільно-політичній арені на горе партократам з'явилась активна й динамічна громадська інституція, яка ставила за мету об'єднати духовні й фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України. Активними учасниками клубу був Василь Симоненко, Алла Горська, Іван Драч, Ліна Костенко, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус та інші. Пізніше поетів, які належали до цього клубу, почали називати шестидесятниками. Саме за участі Василя Симо¬ненка було знайдено і опоряджено могили жертв сталінізму на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, а також написано і передано до Київської міської ради меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі. Заклик поета до морального очищення перед пам'яттю невинно убієнних міська влада зігнорувала.
Новим спалахом до творчості став вихід в «Держлітвидаві» єдиної прижиттєвої збірки поета "Тиша і грім". Василь ходив окрилений, щедро дарував друзям книги зі своїм автографом. У 1963 році він намагається "пробити" публікацію своєї другої збірки "Земне тяжіння", але даремно.
Патріотична лірика посідає визначне місце в творах Симоненка. Найпопулярнішим віршем є "Лебеді материнства".
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

"Казка про Дурила" – лебедина пісня Василя. Вона була закінчена за три місяці до ранньої смерті поета. Ця страшна казка написана не тільки для дитячої уяви, а й для дорослої пам'яті про пережиті, криваві дні. У смішному і трагічному образі Дурила постає одурений, темний і безпорадний народ.
14 грудня 1963 року навіки зупинилось молоде серце Василя Симоненка. Уже після його смерті окремими виданнями виходили збірки "У твоєму імені живу", "Народ мій завжди буде", "Вибране". В.Симоненко у 1995 році був посмертно удостоєний Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка за збірки поезій та прози "Лебеді материнства", "У твоєму імені живу", "Народ мій завжди буде".
29 березня 1998 р. в Черкасах померла мати поета. Поховали її в Черкасах, поруч з сином.
Поезії Василя Симоненка потрібно читати серцем, щоб відчути чистоту, щирість, благородство, мудрість його поезії. Радісно від думки, що поет іде до нас, несе слова, мов щире золоте зерно, несе пісню, мову материнську, чарівну мову українську.

Г.Тимошенко, бібліограф районної бібліотеки газета "Зоря" 10 січня 2015 року

Кiлькiсть переглядiв: 2600

Коментарi

  • engladmak

    2018-01-05 19:47:47

    Интересно[url=http://kr.usaeducation.ru/];)[/url]...

  • Vivianprets

    2017-10-04 02:35:32

    [url=http://healthfree.us/]http://healthfree.us/[/url] royaroraMabs...

  • nsqxojval

    2017-09-13 03:23:14

    payday loans denver payday loans online no credit check <a href="http://paydayloans2017.com"> payday loans direct lender</a> [url=http://paydayloans2017.com]payday loans mn[/url] payday loans online same day...

  • CharlesDuG

    2017-08-07 16:10:24

    Заработок дома http://zarabotok--doma.ru Заработок дома...

  • geomineral.ru

    2017-06-08 03:29:44

    ть. “ак? колекц?њ Ї над?йною основою дл¤ вивченн¤ б ?ор?зноман?тт¤, з`¤суванн¤ трансформац?њ фауни певних територ?й у р?зн? ?сторичн? пер?оди та за умов посиленн¤ антропогенного пресингу....